Частина 1 Розділ 7

                                                                              Розділ 7

― Ми зупинимся у мого друга. Він живе на окраїні міста.- сказав Максим подивившись на Яна.

― Тут і розділемося.

― Яне, де ти збираєшся ночувати?- спантеличено запитав він.

― У свого знайомого.

― Он як, ну добре.

― Ти пам'ятаєш як туди їхати? Може тебе провести?- запитав Данило під’їхавши ближче.

― Так. Коли ми виїжджаємо назад?

Максим глянув на сонце, ніхто  не зрозумів навіщо він це зробив, а потім зачекавши деякий час відповів:

― Через два дні зустрінемося на цьому місті.

― Добре, до зустрічі. – швидко відповів Ян і направився вглиб міста.

Максим провів хлопця поглядом, а потім махнув рукою Данилу і вони попрямували в іншу частину міста.

Ян проїжджав головний ринок. В повітрі літав запах фруктів, овочі, свіжого м'яса і риби, але серед всього найбільше виділявся запах свіжого, випеченого хліба. В один момент хлопець помітив чоловіка, який торгував чимось у пустому перевулку. Пригледівшись Ян помітив, що перед ним лежав шматок тканини, а на ньому всілякі вироби з металів, каменів та декілька книг. Одна з них зацікавила хлопця, він заліз з коня, прив'язавши його біля будинку, за тим підійшов і взявши книгу він зрозумів, що це і не книга , а невеличкий щоденник. Розгорнувши його він побачив гарно виведені букви. Людина, яка писала в ньому явно була не бідною і мала багато вчителів.

― Вас щось зацікавило, юний пане? - голос чоловіка прозвучав дуже твердо, неначе скеля звалилася на Яна під тиском його голосу.

Чоловік підняв очі на Яна і встав з підлоги. Тоді хлопець зміг роздивитися його детальніше. Це був бородатий чоловік з  коротким волоссям кольору чорнозему і з очима відтінка темного дерева. Статура у нього була дуже міцною.  Він був вищий від Яна десь на голову. Одягнений в пращ з капюшоном, сіру кофтину,  темні штани і високі черевики. На його поясі висів ніж.

― Ти чого це? Язика проковтнув?- суворо запитав він від чого Ян навіть попятився назад.

― Ні, вибачте. По чому ця книга? – прийшовши до тями запитав він.

― Три гроша.- швидко відповів він

― Чому ви продаєте ці речі в провулку? Сюди майже ніхто не заходить та й навіть не дивиться.

― Ви ж помітили. Не всі здатні зрозуміти істинну ціну мого товару.

― У вас тут є магічний артефакт.- помітив хлопець.

― Ти явно не звичайна людина. Знаєш, не всі можуть це зрозуміти.

― Що ви. Я всього лише проїжджий.

Чоловік посміхнувся. Хоча він і був досить суворим, але посмішка в нього була привітна і ласкава. Завдяки ній Ян відчув себе набагато спокійніше, але все ж був обережним.

― Ти не маг часом?- запитав чоловік.

Від цого Ян насупив брови і насторожено подивився йому у очі. Але за декілька секунд він прийшов до тями і зробивши безтурботний вираз обличчя спокійно сказав:

― Що ви. Що ж, ось три гроша.

― Приходьте ще, у мене є багато чого цікавого.

Поклавши книгу в сумку Ян відвідав коня і поїхав далі. « Якийсь дивний чоловік. Має магічні артефакти й продає ті надто дешево. Все ж подібні речі у інших коштували набагато дорожче. Знає про магів... Пізніше розберуся. Не думаю, що варто думати про це зараз.» - думав Ян. Проїхавши ще з декілька десятків метрів він потрапив до вуличок які привели його до ошатного будинку. Злізши з коня він підійшов до дверей і постукав. Йому відкрила дівчина. І змірявши його поглядом запитала:

― Добрий день, що вас сюди привело?

― Я хочу побачитися з паном Олександром.

― Ви записувалися?

― Ні, я його товариш.

― Яне? Невже це і справді ти?- Ольга швидко вискочилла з-за спини дівчини і міцно обійняла хлопця.

― Прошу, заходьте. Я накажу зайнятися вашим конем.- вона швиденько вклонилася і розгублено відійшла, пропускаючи гостя і Ольгу всередину.

 Перед ним стояв гарний друг його брата який тільки но спустився з другого поверху. Високий чоловік з світло русим волоссям і блакитними очима стояв у драбини опершись на неї і посміхався Яну. Він був вдягнений в ошатне вбрання. Яке гарно підкреслювало його статус не тільки у світі магів, а й світі людей.

― Не гарно розмовляти у дверей. Підемо до мого кабінету.

Дівчина відпустила хлопця помахала в знак того, що їй вже час іти. Вона завжди так робила. Нічого не говорила і просто тікала. Ян з Олександром піднялися по сходам на другий поверх і пройшли декілька кімнат по коридору. Чоловік відкрив двері і запросив Яна до одного з приміщень.

― Сідай. Хочеш чогось випити?

― Просто воду, якщо можна.

― Мілано, принеси нам води! – наказав Олександр дівчині, яка прибирала в коридорі, і зачинивши двері він сів напроти.

― Ми всі так хвилювалися, коли ти зник! Твій брат ніби з розуму зійшов. Що сталося, звістки ці рани?