Частина 1 Розділ 6

Розділ 6

Вони  їхали вже декілька годин. Максим був попереду й іноді звірявся з мапою. Ян їхав позаду, задумавшись над ситуацією у якій він опинився. Тут до нього під’їхав Данило і заговорив:

- Нарешті видався шанс краще дізнатись про один одного. Не проти поговорити?

- Не проти.- спокійно відповів Ян.

Данило подивився на Максима, який саме звірявся з картою, а потім знову подивився прямісінько у вічі Яну.

- Що думаєш про нашого гетьмана?- наче перевіряючи Яна запитав Данило.

- Навіщо тобі це знати?

- Та,- протягнув він.- Проста цікавість.

- Він не погана людина. Це ти хотів почути?

Данило посміхнувся і відвів погляд.

- Він переніс поїздку на день після розмови з тобою. Що сталося?

Ян промовчав і поїхав швидше наздоганяючи Максима. Помітивши це Данило теж не став відставати.

- Ну що, розповіси?

- Якщо так сильно хочеш дізнатися, спитай краще  у Максима. Я не збираюся це обговорювати.- холодно відповів Ян.

- Ну тоді не змушуватиму тебе. Що збираєшся робити в Києві?

- Дивні ти запитання ставиш. Нічого такого, я їду туди у справах.

- Ось як. Подобається на січі?

- Непогано, як повсюди. - сказавши це Ян знову прискорив коня. - Скоро вже буде темніти.- промовив він нарешті наздогнавши Максима.

- І справді. Значить пора шукати місце для ночівлі. Агов,  Даниле. Наздоганяй, пора відпочити.

Вони їхали ще приблизно десять хвилин перед тим як зупинитися. Заїхавши в ліс хлопці від’їхали ліворуч і зупинились. У них вийшло знайти напрочуд гарне і зручне місце. З дороги їх було не видно, а якщо прийде ворог можна буде відбитися. Тим часом дерева закутали їх у своїх обіймах залишивши цю невеличку галявину для їх проживання. Вночі саме тут мав бути чарівний вид на зірки.

- Тут і зупинимося.- Максим задоволено посміхнувся.

Вони залізли з конів і прив'язали їх до дерев.

- Даниле,  розклади табір, а ми поки знайдемо хмиз для багаття. – наказав Максим.

- Буде зроблено.- посміхнувшись відповів Данило.

Вони відійшли не дуже далеко, але  літній, вечірній ліс заворожував і манив все глибше і глибше.

- Не будемо відходити далі, ще загубимося.

- Добре.

Недалеко вони побачили декількох зайців. Максим знову задоволено посміхнувся. Давно йому так не щастило. Подивившись на Яна він сказав:

- О, ось і наша вечеря. Залишилося тільки їх зловити.

Максим дістав пістолет і почав прицілюватися.

-Зачекай. Не витрачай патрони попусту.- зупинив його Ян.

Подивившись на Макса хлопець знову подивився в сторону зайців. Він направив руку в їх сторону і прошепотів:

- Яксар.

Після його слів зайці перестали рухатися. Максим від шоку теж завмер, але за хвилину оговтався і сказав:

- Гей, ти чого це магічиш! Тобі треба відновлювати сили, а  мені патронів не шкода.

- Не хвилюйся. На таку маленьку тварину я багато сил не витратив.

- Такими темпами лікування займе більше часу, а це погано, що якщо на нас нападуть? – обурився Максим

- Добре, добре, буду менше користуватися магією, умовив.

- Ну, вечерю ти добув. Залишилося лише набрати хмизу. – задоволено відповів Максим.

- Піду знайду ще ягід.

- Невже отруїти нас збираєшся? - Максим сказав це жартома, посміхнувся і подивився на Яна.

- Якби хотів, зробив би це набагато раніше. Я знаю дуже багато отрут, які визначити дуже важко.

З обличчя Максима зійшла посмішка. Ян вперше так легко міг читати когось. Максим подібними його словами був дуже здивований. Хоча, Ян це сказав з такою серйозністю, що важко було зрозуміти жарт це чи ні.

- Тебе дуже легко прочитати.- Ян трішки посміхнувся, але він швидко прийшов у себе і посмішка зникла.

- Так це жарт був? Чи ти й справді збираєшся мене отруїти?- не відійшовши від шоку запитав Максим.

- Подивимося.

- Що ж. Не відходь далеко і постарайся повернутися до темряви.

- Добре.

Ян пішов в бік. Пройшовши близько десятка метрів, по густому лісу, він побачив кущ, на його гілочках виблискували червоні ягідки. Вони були схожі на краплинки крові, що звисали з гілочок і ніяк не хотіли падати. Ян підійшов ближче і зірвав одну краплинку. Почавши її розглядати він відразу зрозумів, що це ягоди смородини. « Вони повинні гарно підійти, а якщо я знайду ще й трави, то можна зробити нічогеньку страву»- подумав він. Набравши невеличку торбинку Ян пішов далі. Оговтався він від розуміння, що відійшов досить далеко, але більше нічого не знайшов. Розвернувшись він вирішив вже повертатися.