Частина 1 Розділ 5

Розділ 5

Ян знову опинився у старому будинку. Після смерті матері він боявся знаходитися там, коли ставало темно. Цей страх і досі не покинув його.  Від вигляду старої кімнати йому стало, якось ніяково. Він сидів навпроти печі й дивився прямісінько у темряву коридору, вона ніби кликала, манила його. Яна заспокоювало тільки одне, він не побачив тіла матері, коли все ж наважився подивитися вглиб кімнати. Місячне світло, яке проривалося через маленькі віконечка, заморожувало кімнату і сіяло страх в його душі

 Він встав зі скрині. В дитинстві він любив там сидіти, коли спостерігав як мати вишивала або готувала вечерю. Зібравшись з силами й трохи заспокоївшись Ян направився до коридору. Страх окутав його тільки но хлопець ступив крок у його темряву. Він усім нутром відчував, що за ним хтось стоїть. Хоча він і розумів, що це лише сон, але краще від цього не ставало. Обернувшись він нікого за собою не побачив. Видихнувши він підійшов до дверей, щоб вийти з дому, але вони були замкнені. “Чорт, хоча на що я міг сподіватися? Треба спробувати прокинутись!”- подумав Ян. Тут він почув дивний звук з кімнати, серце замерло. Його обуяв дикий страх. “Давно я такого не відчував… Треба заспокоїтись. Вона вже давно мертва, а її дух упокоєний. ” -  різко розвернувшись думав хлопець. Він хотів піти до кімнати, але тіло ніби закам’яніло.

― Яне…- почувся знайомий йому голос з кімнати. Він був дуже тихим і майже не чутним, але Ян гарно пам’ятав його.

― Як?- він промовив це пошепки. Його душа ніби провалилася крізь землю.

Ян швидко підбіг до дверей, які вели до кімнати. Вони були відкриті. Перед ним висіло тіло матері з відкритими очима, які холодно, бездушно, але ніби люблячи дивилися на нього. Хлопець почав тремтіти. Він повільно зробив крок назад. “Я точно пам’ятаю, що її очі були закриті!”- кричав сам собі Ян. Хлопець не одразу помітив туман, який окутував кімнату. Він був темним, від нього ставало так холодно, що Ян на мить засумнівався, що це сон.

В мить її рука піднялася, тонкі пальці торкнулися мотузки й вона обірвалася. Тіло з грохотом впало на холодну підлогу. Цей звук відбився у душі Яна ще сильніше розкриваючи стару рану. В далекому дитинстві. Він відступив ще крок назад. Більше відступати було нікуди, він уперся спиною у стіну. Тіло його матері почало вставати.

― Синку… Чому ти мене боїшся? Невже я така страшна? Я така скучила.- ніжно спитала вона.

Перед ним і справді стояла його мати. На ній було біле плаття, яке було підв’язане червоною стрічкою, тільки виглядало воно так ніби й справді з мертвого зняли. Все в землі, а спідниця порвана. Її каштанове волосся спадало на плечі, блакитні, скляні очі ніжно дивилися на хлопця, але було в них щось дивне. Ян не розумів, що саме, але точно знав одне це - не вона. Її шкіра була бідою, майже білою. На шиї виднівся слід від мотузки.

― Це тільки сон! Ти вже давно померла!- кричав Ян.

Інтуїтивно Ян почав шепотіти закляття, яке розганяє сновидіння, але воно не працювало. “Закляття може не діяти тільки якщо… Це і справді дух, але мою мати упокоїли! Тоді Як?”- думав він.

― Що ти таке!- зле викрикнув Ян.

― Синку, ти що, не бачиш? Це ж я.

Її очі ніби свердлили його душу не залишаючи йому можливості втекти або приховати щось. Вона посміхнулася, але не це було не схоже на людську посмішку. Посмішка з кожною секундою ставала все ширшою і ширшою. “Чорт, темний дух, а може і закляття мага. Що це за чортівня! Ця посмішка вона не людська! Що ж воно таке. ”- налякано мислив він.

Тіло Яна ніби закам’яніло, туман почав окутувати його сковуючи рухи. Жінка почала наближатися до нього з посмішкою, яка розпливлась вже на половину обличчя.

Ян почав шепотіти захисне закляття. В ту ж мить вона опинилася перед ним і взяла його за горло. Хлопець намагався дихати, але нічого не виходило. Голос жінки крехтів, а місцями проривався схожим на голос матері.

― Ти не втечеш! Зі світу мертвих немає виходів!

― Х…хто ти…- ковтаючи повітря запитав хлопець.

Ян промовив це майже шепотом, голова починала дико боліти, а в очах темніло. Почувши його вона закинула Яна до кімнати. Впавши на підлогу він болісно закашляв. Тіло боліло, а дихати було важко. Ян корчився на підлозі тримаючись за горло і ковтаючи повітря. Хлопець перевернувся на спину і подивився у дверний роз’єм. Істота повернулася до нього обличчям і повільно йшла в його сторону. “Що це за сила!” – не розумів він.

Голос істоти різко пом’якшав і вона сказала:

― Синку, це ж я. Я так сильно скучила, але нічого скоро, скоро. Хи-хи-хи.

Її лице знову розпливлась у посмішці, а сміх змушував душу тремтіти.

― Ти будеш моїм! Ми знову будемо разом! Я заберу тебе, туди звідки немає виходу!

Вона знову опинилася біля нього і почала душити. Ян через силу викрикнув.

― Дореус!

Істоту відкинуло і все почало трястися. Це було закляття, яке відганяла всіляку нечисть. Ян зробив два болісних ковтки повітря і тільки після цього зміг відновити більш менш нормальний ритм дихання. Рана на шиї почала дико боліти.

― Я ще повернусь! Наступного разу, я заберу тебе!- кричала йому вона.