Частина 1 Розділ 1

Частина 1

Примітка:  Слова, або фрази, сказані іноземною мовою позначаються (*)

Розділ 1

   Прохолодний ранок, сонце, що тільки-но викотилося з-за горизонту. Сонячні промінчики починали ковзати по сріблястому, білому снігу. Вони відбивались від нього і робилися діамантовими. Блиск сніжних кучугур заворожував і примушував заворожено спостерігати за краєвидом.

   Серед степу, по дорозі, йшли троє чоловіків. Одягнені вони були в теплий одяг. На поясі в кожного було по шаблі. Один з них був високим, карооким з чорним, кучерявим волоссям. Його звали Микитою, але на січі звали його Білкою. Поряд з ним йшли ще двоє чоловіків його віку. Один йшов по його ліву руку і був десь на голову нижчим. З блакитними очима й темно-русим волоссям. Звали його Дмитро. По праву руку Микити йшов чоловік з густими бровами, сірими очима й чорним волоссям, але крім шаблі він мав при собі ще пістоль, а звали його Святославом.

―Говорять, що в Османській  імперії якийсь переполох стався, але деталі так ніхто і не знає. - сказав Дмитро.

― Я теж чув щось таке, але знаю про один цікавий слух. Говорять, що у султана був перший помічник. Султан йому дуже довіряв, а не так давно він зник. І, що найцікавіше, ніхто нічого не знає, де він, що з ним.-  розповів Микита.

Святослав потер підборіддя замислившись над словами друга. Це явно зацікавило його друзів і Дмитро не витерпівши спитав:

―Ну, розповідай! Зрозуміло, що щось знаєш.

― Чув, що він не звичайною людиною був. В одній із битв, проти османських воїнів, ми майже програли. Кажуть, що бачили цього радника там. Наші вже думали відступати, але в останню секунду туркам різко не стало чим дихати. Нашим нічого, а вони корчаться від задухи. - розповідав Святослав.

― І, що ж було далі? - Микита намагався не виказати своєї цікавості, але вийшло навпаки.

― Що, що! Вони, прокляті, почули не ладне і почали тікати. Командир їм наказує: “Бийтеся, не поводьте себе як боягузи! Султан вас за таке не пробачить! Голову відрубає!”. А вони тікають. Тільки п'ятки й видно.

― Дивина та й годі!- ошелешено відповів Дмитро.

― Цікаво, хто той радник такий? І чому нашим допоміг?- промовив свої думки в слух Микита.

― Та й не кажіть. - додав Святослав.

― Гей, хлопці. Гляди, хтось під деревом лежить.- насторожено промовив Микита

― Де? – в один голос запитали Дмитро і Святослав.

― Та он, під дубом! Пішли, може йому допомога потрібна.

―Чи то розвідник чийсь.- з насторогою додав Дмитро.

Хлопці повільно, але впевнено підійшли до дубу. Під ним лежав хлопець. Йому було років 19. Темно-коричневе, довге волосся заплетене у косу зав’язане за допомогою стрічки, та й блідий був, як мертвець. Із одягу на ньому була лише порвана сорочка і легкі штани, він був весь у слідах крові й бруду, наче після катувань. Декілька важких ран досі кровоточили.

― Чорт!- шоковано промовив Микита.

― Хто ж це його так! Шкода його, з такими то ранами вижити не можливо.- із співчуттям в голосі промовив Дмитро.

―Живий!- шоковано сказав Микита.

― Як живий? Пощастило ж йому! Вижив після такого, ще й ми проходили повз!- сказав Святослав.

― Піду, подивлюся, може ще когось знайду. Його рана ще кровоточить. Той, хто це зробив, може бути поряд.- Дмитро насторожився.

― Добре, а ми тоді його на січ віднесемо. Може вдасться врятувати.- промовив Дмитро.

― Ти далеко не йди. Ми не знаємо то одна людина була чи декілька. Диви, щоб нам і тебе рятувати не треба було.- жартівливо сказав Микита.

― Добре.

Микита обережно підняв хлопця отряхнувши його від снігу, щоб той зовсім не замерз і перев’язав найбільшу рану, яка була на шиї, щоб зупинити кров. Незнайомець вже майже й не дихав, тому їм довелося поспішати. Січ була поряд тому вже через пів години вони були там.

― Гей, відкривай! Ми хлопчину знайшли! Майже мертвий!- окликнув вартового Дмитро.

Той почувши це швидко відчинив їм і відповів:

― Неси його скоріш до лікаря! Щоб не помер!

Через п'ять хвилин вони підбігли до куреня. Він був великим, з нього то і сочився запах лікарськими настоянок і трав.

― Гей, лікарю! Відкривай! Ми хлопця пораненого знайшли, він вже майже мертвець!- крикнув Дмитро.

Двері швидко розчинилися і лікар сказав:

― Що ж ви стоїте, заносьте його й кладіть на ліжко.

Зайшовши Микита обережно поклав хлопця на найближче ліжко. Від чого незнайомець лише простогнав.

― А тепер, йдіть звідси! Не заважайте. І повідомте про це гетьмана.- швидко промовив лікар і виставив їх за двері.

Одяг Микити був забруднений червоними каплями крові, які яскраво вигравали на одязі. Не знаючи, що робити далі, вони пішли до гетьмана, щоб повідомити про те що сталося.

Гетьман наказав вилікувати його, а як прийде до тями розпитати про те що сталося і хто його хотів вбити.

Тим часом лікар закінчив свою роботу. Він сказав до без свідомого тіла:

― Пощастило ж тобі. З такими ранами вижити, це великого коштує. Та і рани твої досить не звичайні. Декілька колючих ран, глибокі  й не глибокі порізи по всьому тілі. Ще й на додачу сліди від батога. Про рану на шиї нічого не скажеш окрім того, що через неї ти мав померти. Та вижив... Ну, що ж, піду я, треба ще з деякими справами розібратись. Сподіваюсь поки мене не буде ти не помреш.

*―Я бачу, що ти як завжди в роботі. Зовсім не відпочиваєш. Ти дуже добрий, за цей мій брат тебе і цінить! Він тебе кличе, каже діло дуже важливе!- промовила струнка красуня в ошатному вбранні зі темним, кучерявим волоссям і сіро-блакитними очима.

"Невже знову збирається війна? Я, як не як, права рука султана... Сподіваюсь, що все саме так, не хотілось би потрапити в другий варіант"-подумав придворний. З темно-коричневим волоссям заплетеним в косу, яскраво-зеленими очима які відігравали барвами лісу. Світлою шкірою, що для тієї місцевості було дивним. Одяг у нього був не таким вишуканим як у леді яка стояла поряд і дивилася якісь його малюнки, але досить гарний.