Розділ 25

Коли перші світанкові промені торкнулися вчорашнього снігу, все навколо вже окутав густий туман. Тарен сиділа біля імпонегійського табору, дужче кутаючись у чорний плащ із фіолетовим підбоєм. Біля її ніг лежали три легендарні мечі в ножнах, три персні, які носила вже зазвичай і пара золотих кілець. Єдина зброя, яку лишила при собі — мізерикорд, вона спритно перекидала його лівою рукою. Це не просто зброя, це візитна картка. Як і три мечі біля її ніг. Солдати швидко виявили непрохану гостю.

— Руки! — вигукнув статний чоловік у сірій формі з відмітними знаками рядового. Він направив на неї спис зі срібним наконечником, боячись підійти ближче, ніж на два метри.

— Один принц просив моєї руки, а ти хочеш обидві? — усміхалася дівчина, беручи мізерикорд за лезо, наче готувалася кинути. — Клич командира.

Він свиснув тричі, не відводячи тремтячого списа.

За хвилину, з таким самим списом, вийшов чоловік середнього віку. Він розгублено посміхнувся, обережно торкаючись вістрям її оголеної шиї, перевіряючи чи дійсно срібло не спрацює.

— Мене лякають такі візити.

— А мене, лякає війна. — відповіла дівчина.

Віддати ворогові свою зброю, для офіцерів Екліпсо, справжня ганьба, до того ж, хто знає, в які руки вона потрапить. Генерал-майор підняв із землі світлий меч і скинув капюшон, демонструючи ельфійські вушка завидної довжини.

— Я не радила б виймати його з ножнів.

— Чому? — з ноткою недовіри перепитав офіцер.

— Бо його власник може почути поклик легендарного клинка.

Обмацуючи зброю з усіх боків, він перевіряв чи не ілюзія це, але нічого сумнівного не помітив. Дядечко Горг, хоч уже й не вчив її особисто, описував у книгах все, що могло б стати в нагоді.

Поклик цього клинка почути було неможливо, адже тільки ножни, що приховують його майже повністю, були справжніми.

— Ти прийшла не просто подивитися на табір, правда?

— Я зняла погони, подаровані королем. — відповіла принцеса. — Хочу закінчити війну, за всяку ціну, і принесла тобі данину. Поговоримо?

— Перстень принцеси, камінь граната, срібний мізерикорд? — дивувався генерал-майор. — Джи. Тарен, навіть не віриться що Ви з'явилися до мене точно так, як з'явився колись Тагідо.

— Приємно чути, що в нас так багато спільного. Йому ви теж не представлялися?

— У Вас коротка пам'ять, Тарен. Саме під моїм командуванням, Тагідо тримав в облозі Ваш маєток.

— Ах точно, Малмармо. Вас не позбавили звання?

— Як бачите. — чоловік ввічливо подав їй руку і, забравши зброю та каблучки, запросив гостю до намету.

Кілька годин вони обговорювали кількість, озброєння та чисельність військ Екліпсо. Генерал-майор запропонував вина та обіцяв нагороди та землі. Вона ввічливо відмовлялася, нагадуючи, що хоче тільки закінчити війну.

— Як давно ви тут? — раптом спитала дівчина, грайливо посуваючи порожній келих до чоловіка.

— Тут — це в полі?

— Мені не потрібна інформація про військо. — розсміялася та, вдаючи, що остаточно захмеліла. — «Тут» — це на війні загалом.

— З того самого моменту, як почалася ця війна. — він почав загинати пальці, рахуючи роки, але відповісти не встиг.

— Чому насправді Імпонег напали на Пезу? Вік імперій пройшов, невже вам просто потрібні території?

Відповідати на це питання не хотілося, але дівчина, яка випивала з ним, мала якусь неймовірну енергетику. Перервати діалог він був не в змозі:

— Один, скажімо, Лицар прийшов до короля з пропозицією.

— Лицар? — перепитала дівчина. Келих у її руці затремтів, бо вона точно знала чий це позивний.

— Ви знаєте про кого я. Він обіцяв Ніпуту не тільки території, а й технології, срібні копалини. Ми не планували затяжної війни, світла сторона мала б здатися, але союз… союз виявився сильнішим.

Тагідо звинувачував Респонда в союзі з Імпонегом, а сам, ховаючись якимсь дивом, від прозорливого ока свого батька і серця матері, від яких, здавалося, нічого не сховати, плів інтриги задовго до знайомства з Тарен. Він не очікував, що Пеза підпише з Мелою мир. Здасть частину своїх територій, щоб захиститися від Імпонега, думав, що просто захопить світлу територію і вже Імпонег боротиметься з темною стороною замість його рідної Пези. Але Гравар виявився розумнішим і підписав мир із тими, хто приніс би менше горя і зберіг би більше земель. Тоді, усвідомивши, що не вплине на Респонда, він почав вести бесіди з його дружиною. Все ставало на свої місця.

Тому Тагідо і не одружився. Не знав, підтримає його дружина, чи схилитися перед законом, як схилилася любляча мати.

Вона знову засміялася, намагаючись не видавати сум'яття.

— Знали б ви, як я корю себе за цю зраду. Але якби я дала йому втекти, нас стратили б разом і не було кому кинути гордість королівської сім'ї до ваших ніг.

— Дивно. Лицар ніколи не відгукувався про вас як про стратега. Швидше, як про безглузде дівчисько. А коли наказав знайти вас живою, я мимоволі подумав що він… закоханий.

— Повірте, я теж ніколи не говорила про нього інакше, як про благородного принца.

З-за сірого полотна намету почулися шерех і крики. Офіцер знову вискочив на свист, а в невеликий яр, у якому ховалися сірі війська, звалилася дівчина у білій медичній сукні. Принцеса знала, напевно, хто це і що зараз станеться, тому спокійно підлила собі вина.

— Тарен! Тарен! — кричала Мерелед, мало не плачучи. — Вони прокинулися! Усі троє у гніві.

Мер була гарною актрисою, і трагічні ролі давалися їй просто чудово.

— Заарештуйте її. — командувала принцеса, виходячи з намету. — Але не вбивайте. Вона повинна залишитися живою, по той бік є ті, хто віддадуть за неї занадто багато.

— Як ти можеш? — Мер мало не плакала, тремтячи під вістрям срібного списа. — Я ж дезертувала заради тебе…

На щастя, в таборі не було срібних браслетів. Це вона розвідала жартуючи про те, як одягала, раз-по-раз, браслети на Ревільса. Як не було, до речі, і лепреконів. Тільки списи та жменя срібних куль для офіцерів.