Розділ 24

Цієї ночі на передовій були загашені багаття, але світло повного місяця, відбиваючись від снігу, осявало землю як вдень. Природа наче боялася порушити таїнство.

Такі весілля проходили без почестей, без бенкетів та гостей. Не було традицій і супровідників, які повинні стежити за їх виконанням, не було і вівтаря, провести до якого вона так вмовляла Горга. Але для Тарен це весілля означало значно більше, ніж сірий замок, у якому король гордо каже, що вінчає свого сина перед обличчями простого народу, який товчеться за вікнами, подібно до голодних щурів, що рояться біля дверей кухні.

Ревільс і Тарен стояли навколішки, біля ніг короля, нарешті беззбройними, в оточенні тільки солдатів. Кожного з тих, хто вінчався, переповнювали дивні почуття.

Майбутня принцеса знала кожен свій крок і знала, за чим поспішає, коли мимоволі вивела на папері звання, яке їй не належало. Віддаючи документ, вона знала точно, якщо трапиться щось непередбачене, вона встигне повернутися раніше і написати прохання вже від свого тодішнього імені, від імені довіреної особи, але смиренно опускаючи голову до ніг правителя, вона все більше переконувалась у своїй правоті.

Ревільс не розумів щасливий він чи ні. Вона тут, поряд, уже майже дружина, але все ще бачив у цьому жесті останній, прощальний подарунок. Наче вона прагнула виконати його бажання, стримати слово, незважаючи ні на що.

— Я прощаю тобі, — заговорила дівчина, — всі мої образи та печалі.

— Я прощаю тобі, — відповів принц, — всі твої огріхи та провини.

Головнокомандувач вийняв свій клинок з-за поясу і поклав до ніг майбутніх правителів. З боку Тарен — ефес, з боку Ревільса — лезо. Побачивши цей меч, обидва згадали бійку в лісі. Це був той самий клеймор, який з'являвся у руці майбутньої принцеси. Відрізнявся він лише відсутністю філігранного різьблення на лезі.

Серце короля, дивлячись на них, заспокоїлося, він не боявся більше смерті і знав напевно, що двоє, які не чаяли один в одному душі, зійдуть на трон, дотримуючись батьківського заповіту.

— Я прошу вас прожити кожну хвилину, яка вам відміряна, в коханні та розумінні, будь вона в розкоші палаців чи запалі війни... — той вічно суворий голос, що лунав у замку наче гуркіт грому, зараз звучав м'яко і згладжено, наче впевнений король перетворився на звичайного селянина, що вінчав старшого сина. — Ревільсе, втримай запал своєї коханої, не дай їй зайвої волі. Тарен… — він замовк, ніби до горла підкочував ком, насправді просто не знав чого просити, адже просити, як заведено, про вірність не хотілося, не з тих, ця дівчина, принцес, що збирають довкола себе фаворитів, — оберігай його і, якщо не зможеш подарувати ласки на фронті, нехай його дім буде сховком від усіх бід.

Звичайно, потім, восени, буде пишний бенкет. Будуть дотримані ритуали та дані обітниці. Але це вінчання і для Ревільса було набагато важливіше, ніж усі поклони в замках і всі вітання придворних. Адже вона не просто дала згоду, вона прибула на передову, щоб подарувати йому своє серце саме на фронті, де починалася їхня спільна історія.

Вони зустрілися в день, коли трапилася епохальна битва і вінчаються о першій годині ночі, перед не менш епохальною битвою. Їхнє кохання народилося на передовій, хоча самі вони цього не зрозуміли. Зміцнилося у запалі бійки. І вінчатися на фронті сталлю та свинцем їм було призначено долею.

— Ревільсе, — продовжував король, — будь міцний і суворий з нею, як сталь. Тарен, даруй йому силу та азарт, яким обдаровує чоловіка, стиснутий у руці ефес. Нехай ваше кохання буде міцне доти, доки міцний мій меч.

Здавалося жоден лісовий звір чи природне лихо не могло потривожити їх. Проте майже непомітний гість таки заявився в табір.

Тарен все міркувала, що восени доведеться присягнути в покірності і чи піде Ревільс на ельфійський прийом з клятвами. Він цінує вірність більше інших благ і поклястися в цьому не вартувало б їй ні пшеничного зернятка, але більше вона любить свободу і довіру. І за порушену довіру хотіла відповідати перед совістю та чоловіком, а не перед громадськістю, котра стане поручителем обітниці.

Неподалік, спостерігаючи за вінчанням, стояли Сарбс та Дол. Упир усе губився в здогадах, з чого його пані так зірвалася і чому зажадала вінчання прямо перед боєм, невже знала, що наближається його смерть. А Дол опустив голову, згадуючи свою дружину і як, тоді ще, придворна Тамріел відмовилася побратися, в облозі, хоча умови були набагато кращі, ніж ось так, у снігу, вінчатися не золотом, а сталлю та свинцем.

Їхньому смиренному мовчанню завадив гість, що з'явився всього кілька хвилин тому.

— Мер? — здивувався упир.

— Досить того, що я пропустила її день народження. — усміхнулася блондинка, обережно торкаючись плеча Сарбса. — Не можу я пропустити ще й весілля.

У душі амфібії панував непереборний сум, хоча на обличчі грала звична, самовпевнена посмішка. Штурго вигнав її, а його син побоявся піти проти волі вождя. Хоча й залишатися під керівництвом дволикого голови племені не хотілося. Він обіцяв видати її за сина, а в результаті його брехня розкрилася разом з брехнею Мерелед.

Але звідти вона забрала багато корисної інформації і навчилася значно більшому, ніж навчила Перко. Крім того, що спритність і скритність їй давалися не гірше за звичайного представника племені, вона зрозуміла одну велику істину: не завжди за тебе будуть боротися, не завжди тебе закриють від меча найвірніші, але той, хто рятує тебе і голосно про це заявляє, може виявитися слабаком, не здатним, заради своєї мрії, сказати коротке "ні" і піти, тримаючи тебе за руку.

Сарбс озирнувся на дівчину і не став ні про що розпитувати. "Захоче — розповість" — розсудив хлопчина, він тільки стягнув із себе чорне пальто і, накинувши на її тонкі плечі, взяв за руку.

Респонд не бачив і не чув, як вона з'явилася. Король забрав меч і з силою встромив у промерзлу землю, перед молодятами. Поклав їхні руки на лезо і обережно притиснув, звільняючи всього кілька крапель крові, які, прокочуючись по лезу, вивели філігранний напис "Поки міцний цей меч, буде міцне їхнє кохання".