Розділ 23

Тарен пришпорила коня і хотіла тільки швидко проскочити повз варту, щоб вони не встигли переслідувати втікачів. Проте друзів пропустили, навіть не цікавлячись документами, а дівчина остаточно впевнилася у своїх планах. Ревільс зняв заборону, отже, теж хоче її бачити, сподівається на її прибуття, хоч і не говорить уголос. Адже він сам хотів її покликати, сам захоплювався мечем у її руках та вогнем в очах. Значить, і цей вчинок дурістю не вважатиме.

Якщо мчати галопом, за кілька годин наженуть короля. Вона не боялася його гніву, як і не боялася збитися зі шляху. Шлях цей прокладало серце.

Мерелед вже за пів години була знов у формі, на порозі будиночка де залишила друзів. Вона тричі стукнула в двері і, не почувши відповіді, рішуче повернула дверну ручку та зробила крок всередину. Мастро перегородив їй дорогу не даючи ступити в середину.

— Мені тут вже не раді?

— Вибачте, та я вас не знаю. — розгублено заговорив Мастро. — Пані Тарен поїхала і не повідомила куди.

— Та годі, я її краща подруга. Невже вона не попередила, що я можу скучити і повернутися в будь-який момент.

Мерелед намагалася розминутися в вузькій дверній рамі, але чоловік і не думав її пускати.

— Слухай, якщо ти мене не пустиш, я не посоромлюся схрестити мечі. — обурювалася дівчина.

— Ви маєте відповісти на питання, тоді я зможу вас пустити. — Мастро невпевнено підняв очі. — Яку печатку Пані Тарен носить при собі вже довго, але ставити в документах має право тільки від завтра?

Секунду дівчина думала, ще секунду намагалася усвідомити.

— Печатку принцеси?

Мастро не встиг навіть кивнути, як дівчина стримголів заскочила на коня і кинулася геть. А чоловік важко видихнув і зачинив двері. Хіба вчили поміщичого сина так стрічати гостей…

Мандрівникам не судилося наздогнати короля. Хоч солдати, що супроводжували його, несли озброєння і були одягнені у важкі обладунки, але коні їхні, у залізній збруї, яких все більше підганяли вершники, швидко долали великі дистанції.

Генерал вже спішився. Але не поспішав приходити до рядових, тож офіцери чекали його на стежці біля лісу.

Хмільний син кинувся в обійми батька, не соромлячись його слуг.

— Ревільсе, — спробував він напоумити принца, — не повірю, що саме зараз ти так злякався смерті, яка іде поряд з тобою все життя.

— Я не злякався. — спокійно відповів той. — Просто, раптом, востаннє ми стоїмо як рідні. І мені більше не доведеться сказати, що я люблю тебе, свого батька, так само сильно, як я люблю цю країну.

Респонд все більше відчував наближення смерті і не тієї, славної, що ввижалася Ревільсу, а ганебної смерті від старості чи хвороби. Кашляючи у своєму ліжку, не шукаючи втіхи в обіймах коханої дружини і скликаючи синів до свого смертного одра, щоб вони отримали останнє слово.

Від того він і зачастив на передову, хотів загинути в битві, як і належить воїну.

Король опустив важкі руки на плечі сина і міцно притис його до себе. Нічого не хотілося казати. І хоча солдати, які його супроводжували, були шоковані від такої зовсім незвичної, не манерної, картини, ніхто з них не збентежився.

— Ми маємо з'явитися до табору. — перебив їхню ідилію Дол.

Тарен вислухала історію Сарбса до останнього слова, коли вони зупинилися напоїти коней. Упир усе частіше зітхав і, здавалося, в душі його був розпач.

— Напевно, я маю вибачитися. — заговорила дівчина після недовгої паузи. — Я говорила з нею в день зимового сонцестояння, треба було вам розповісти... Вона просила мене вилікувати солдата, якого поранив цей Перко. Тому я і з'явилася тоді у табір військових.

— Та годі, чого вже. — знову важко зітхнув хлопець і пришпорив коня. — Хіба я не кровопивця? Хіба замість кохання я не відчуваю сліпу одержимість? Все минеться…

Вони поспішили мало не загнавши коней, ті падали на коліна біля самого табору, від втоми. Солдати зустріли гостей попереджувальним пострілом у повітря. Кожен із собою мав супровідні документи, але дістати їх друзі не встигли.

— Якщо ще хоч одна мерзота вистрелить. — почувся голос генерала. — Я особисто оголошу його дезертиром.

Тарен не встигла вдихнути, щоб поставити запитання. Але король випередив її:

— Що з принцами?

— Я залишила їх людині, в честі якої не доводиться сумніватися.

— Навіщо ти приїхала?

— Респонде, — фривольно звернулася вона не до короля, а до генерала, — Ви вже перебрали на себе командування?

Від її фамільярності правитель розгубився, але крадькома кивнув. На голос коханої вийшов із намету і Ревільс. Вона обдарувала його суворим, але лагідним поглядом і впала на одне коліно перед королем.

— Повінчайте нас.