Розділ 22

Майори поверталися до табору в смиренному мовчанні. Кожен сподівався, що йому прийде геніальна ідея, але жодного натяку на тактику не було. Від короля вони отримали тільки наказ чекати на його прибуття і нічого нікому не говорити.

Одне було добре, Ревільс більше не турбувався про Тарен. Не докоряв собі. Він спокійно взяв у руки флягу з такою бажаною сангою і, спокушений її запахом, тепло посміхнувся. Це все здавалося прощальним подарунком. Наче вона чула серцем, що з цього бою повернутися йому вже не судилося.

— Не жінка, — зітхав той, — монстр.

Він відкоркував флягу і залпом випив половину.

Споконвіку, напившись, чоловіки робили необачні вчинки, їх тягнуло на подвиги і в бійку. Навіть на передовій, пропустивши келих-другий, меч ставав легшим, а рука важчою. А головне, хоробрості додавалося і совість ховалася глибоко всередину, не терзаючи за скоєне.

Жоден напій, який доводилося йому куштувати, не хмелив так сильно, як цей.

Потім прийшла й друга думка, що хмеліє він зовсім не від вина, якого там було вкрай мало. Хмелів він від неї. Одного погляду, іноді, вистачало, щоб закрити її від меча або, не шкодуючи себе, топити кораблі. Навіть якщо вона не відповідала взаємністю, навіть якщо освідчувалась у коханні іншому. Всі страхи зникли, він був готовий зараз же, наодинці, з одним тільки мечем, вийти проти цілої ескадри озброєних сріблом солдатів.

Спостерігаючи за цією картиною, ельф лише похитав головою. Кажуть, вампірам королівської сім'ї належить помирати у бою. А їх потяг до військової слави лише спроба наблизити власну смерть.

— Генерал буде за годину. — нагадав Дол, натякаючи на нестатутну поведінку офіцера.

— Ні, за годину тут буде мій батько. — усміхнувся вампір. — Хіба може люблячий батько не зрозуміти свого сина?

А Мерелед підняла з землі меч:

— Дурень. — зітхала дівчина. — Не вірю, що він хотів битися з тобою за мою руку.

— За руку? — здивовано перепитав Перко. — Мабуть, він не знав, що шамани дають обітницю безшлюбності.

— Але Штурго сказав… — вона зам'ялася, підводячи очі на співрозмовника. — Не важливо, що він сказав, важливо, що я зізнаюся у всьому і ми зможемо повінчатися.

— У чому зізнаєшся? — почувся грубий і розкотистий голос вождя.

Руки затремтіли і зворотного шляху вже немає. Вона забрала меч, але боячись розправи, долоні з рукояті не прибирала.

— Зізнатися, що мені треба в дорогу. — впевнено заговорила до нього дівчина. — Адже ви хотіли повідомити мені саме це, вождю?

— Здогадалася?

— Ну я ж шаман. Мені відкриті таємниці богів. — іронізувала дівчина. — Дозвольте тільки форму забрати з поселення.

— Батьку, ми можемо все пояснити.

— Хочеш поїхати з нею?

Чоловік розгублено глянув на вождя, а потім на Мерелед. Вона стала найбільшою пригодою дикуна, якого чекало лише тихе життя в непомітному селищі мерфолк, або реальний світ, де, як сказала Мер, вже немає ані рабства, ані гонінь. Вибір був очевидний…

А серце Тарен не заспокоювалося. Так розпирала цікавість і тривога, що всидіти на місці було просто неможливо. Вона хотіла навіть зв'язатися з королем, але хіба він звітуватиме. Хоча деякий звіт отримати вдалося.

[— Дол, — задерикувато передавала дівчина, — у нас тут суперечка, скажи, чи давно Ревільс відкоркував флягу?

— Якщо я скажу, що не відкоркував, ти мені повіриш?

— А як же, скажи щиро, він хоч день протримався?

— Трохи до двох тижнів не дотягнув. — зітхав принц.]

У той самий момент з лісу вийшов Сарбс. Тяжкого погляду було достатньо, щоб зрозуміти що сталося, але стало ще ясніше, коли він подав Тарен її зброю.

— Який наказ ти виконуєш? — запитала дівчина.

— Досі захищати тебе ціною власного життя.

— Тобто ми можемо залишити територію будівництва?

Хлопець впевнено кивнув і одразу ж знайшов привід залишитися:

— Але тебе приставили стежити за принцами.

— І я знаю, що з цим робити. — усміхнулася та. — Сідлай коней.

Пізніше поміщиця провела дітей у її мисливський будиночок, біля порога на неї чекав старий друг.

— Тар, що за доручення?

— Мастро, любий мій, перш ніж я поясню: клянуся тобі ти завжди будеш в безпеці, під владою темної корони, незабаром я стану принцесою, дам тобі чин, титул, все чого забажаєш…

— Нічого не хочу чути. — перебив чоловік. — У твоєму теперішньому становищі, я, мабуть, мушу йти проти волі самого короля.

— Ні. — вона звично мило посміхнулася і осяяла собою невеличкий мисливський будиночок — Тобі треба лише доглянути дітей. День не більше.

— До речі…— він хотів запитати, але зрозумів усе сам. — Боги, це принци!

— Мастро, ти моя остання надія.

— Йди до біса. — ледве чутно, проте виразно прошепотів той.

— Раніше ти не відмовляв мені в послузі.

— Раніше твої прохання не стосувалися королівської родини. — так само шепотів чоловік.

— Але невже я не варта твоєї довіри?

Вона дивилася на товариша такими очима, наче зараз розплачеться і чоловіче серце здригнулося та й ця вічнояскрава посмішка не могла не переконати.

— Якщо швидше за тебе сюди повернеться король, я випущу кулю собі у скроню.

Тарен кинулася на шию Мастро, міцно притискаючи його до себе.

— Я тебе обожнюю.

Дівчина поспішила до будинку, він лише глибоко зітхнув.

— Боги, заради чого я йду на такі жертви?

Мастро зовсім не був боягузом, але подібні доручення раніше виконувати не доводилося. Він був насамперед людиною високого статусу, тільки другою чергою неймовірно відданим другом майбутньої принцеси.

Отримуючи останні розпорядження, чоловік окидав ніби востаннє свою подругу оцінюючим поглядом і болісно зізнавався собі, що чорна форма піхоти, справді, їй личить.

У момент прощання дівчина міцно взяла Мастро за руки і ледь помітно вклала в руку папірець.

— Якщо раніше за мене сюди прибуде король, будь-який з принців, чи моя свита, почуй, що вони тобі скажуть до того, як наважишся звести курок.