Розділ 20

Ревільс уперся руками в сніг, намагаючись підвестися:

— Я не приймаю твоєї поразки. — у ньому вже закипіла лють і зупиняти бійку не хотілося. — Що на тебе найшло?

Проте товариш мовчав. Він вдивлявся кудись углиб лісу, наче чекав атаки. Але нічого не відбувалося. Зовсім нічого. Не падав сніг, на гілках не було жодного звіра, ні шереху, ні подиху вітру. Таке затишшя ніколи не віщувало добра.

— Тоді продовжимо пізніше. — ельф підняв меч, він ледь помітно засяяв, і жестом вказав іти за собою.

У битві, Ревільс забував про те, хто він і що відбувається навколо, орієнтуючись виключно на інстинкти. Тому повернутися в реальність було складно.

— Та що з тобою?

— Шум чуєш?

І хоча слух вампіра повинен бути гострішим, він нічого не помічав, вважаючи, що товариш рушив розумом. Але Дол невблаганно віддалявся в ліс і, як не крути, довелося йти за ним.

Чаща ставала все густішою і коли, здавалося б, вони зайшли вже аж занадто далеко, з'явилися відблиски вогнищ і сірі намети. Імпонег. Хто б знав, що вони прямо під боком, всього в десяти кілометрах.

— Є ідеї? — спитав ельф, притискаючись до стовбура дерева.

— Бігти. — несміливо прошепотів вампір.

Ніколи раніше він не пропонував тікати. Він швидше був із тих, хто проігнорує команду до відступу, ніж навпаки.

Народ кричав і підначував рівно доти, доки Тарен не опинилась на снігу. Сарбс спритно вибив меч зі слабкої руки і заніс свій клинок над жертвою.

— Ти визнаєш свою поразку? — глузливо питав той.

У золотої набійки був лише один мінус, перед кільцями. Нею неможливо скористатися, якщо твердо не стоїш на ногах. Намагаючись придумати план, вона озиралася на меч, що опинився за три метри від її голови.

— Ні.

Хлопець не розгубився. Битися сил більше не було і якщо вона підніметься на ноги, про перемогу можна і не думати. Що було сили, він замахнувся і "поразив" мечем серце. Жінки закричали, заплющуючи очі, а робітники були готові, тієї ж миті з сокирами та молотками, які не випускали з рук, кинутися у бійку за свою пані. Але меч зник сигаретним димом і Тар, виснажена, але задоволена, простягла товаришу руку.

— Визнаю. — дівчина піднялася на ноги, під захоплені крики народу, але одразу ж осадила глядачів. — А тепер усі по робочих місцях! Вистава скінчилася!

Її накази виконували з першого разу, особливо після такої демонстрації сили. Тож усі поспішили виконати і це завдання. Але шум ще довго не вщухав. Чоловіки жартували один над одним про те, що протистояти такій жінці не зміг би ніхто з них. А місцеві дівчата, які, без того, захоплювалися Тарен, дивувалися тепер і фізичній силі.

— Воістину, — почувся грубий чоловічий голос з-за спини, коли всі розійшлися, — тільки майору і тільки принцу під силу стримати Ваш запал.

По спині пробігся неприємний холодок, коли поміщиця озирнулася. Вона несміливо затараторила:

— А що ж Ви не попередили про приїзд, Ваша Величносте?

— Це називається ревізія. — Респонд вклонився, піднімаючи з землі формений меч. — Якби я попередив, все було б ідеально, а так, зауважу кожну ваду роботи.

Та вже, бійка посеред білого дня, точно не те, що варто було б показувати королеві. Хоча, жарт із мечами він оцінив.

Звісно, гостя проводили до будинку, запропонували зігрітися та провести екскурсію.

— Знаєте, Пані Тарен, я побачив усе, що хотів. — спокійно відповів той, займаючи крісло біля каміна. — Ви відповідальна людина, гідні бути моєю довіреною особою, всі звіти вірні і робітники Вас слухають, тож я поїду після трапези, а Вам додам ще роботи.

— В якому сенсі? — спиталася дівчина, подаючи келих міцного.

Король двічі клацнув пальцями і слуга, що прийшов з ним, відчинив двері. Двоє малих хлопчаків, вклонилися і поспішили до батька.

Пізніше він пояснить, що боїться залишати дітей у замку, на придворних. А йому з якоїсь причини терміново потрібно на передову. Тож кілька днів їй доведеться няньчити принців.

І хоча з дітьми Тарен ладнала, брати на себе відповідальність за спадкоємців престолу, особливо тут майже на передовій, було страшно. Ще страшніше було відмовити королю. Вона обіцяла берегти хлопчиків як зіницю ока і супроводила правителя в дорогу.

Респонд збирався пізніше розповісти про це синові, з надією, що спадкоємець побачить у своїй обраниці мати майбутніх дітей. Та й самій Тарен дасть зрозуміти, яке її покликання.

Тільки генерал зі свитою зникли за обрієм вона мовчазно провела його поглядом і на серці стало неспокійно. Якщо вже король кинувся на передову, значить, твориться там щось недобре.

Але хлопчаки швидко розвіяли цей смуток. З батьком вони завжди трималися суворо, майже не говорили, не сміялися і не дуріли. Залишившись наодинці з Тарен, вони поспішили в її обійми, вимагаючи різноманітних розваг. Солодощів, ігор або, хоч би, прогулянку до лісу.

“І за що ви мене так любите? — питала себе дівчина. — Якби не я, ваша мати не пішла б під суд”.

У замку вона багато часу витрачала на їхні розваги. Хотілося хоч якось спокутувати свою провину за смерть Юни. А хлопчаки, не розуміючи, що відбувається насправді, навіть не знали, усієї складної трагедії, яку Тар бачила в їхньому житті. Брати щиро любили дівчину, яка цілувала їх перед сном, грала на флейті та кидала виклик, щойно вчителі відволікалися. Їхня мати, корилася королю, чому навчала і дітей, не даючи спуску. А селянка принесла до замку сміх та радість. Суперечити їй, все одно, ніхто не наважувався.

Вона обов'язково отримає догану, коли їхній батько повернеться, але зараз, під задерикуватий сміх і радісні вигуки хлопці вирушили на прогулянку.

Перко спритно справлявся зі зброєю і вже встиг заявити про свою самодостатність як мечника. Звичайно, тільки на словах. Мер точно знала, що в чесній бійці він не вистоїть і десять випадів. Але, сказавши це вголос, дівчина не припустила, що учень виставить меч перед собою, закликаючи до бійки.

Подітися було нікуди, вони схрестили мечі і Перко не встиг зробити випаду, як суперниця торкнулася його лускатого плеча лезом.