Розділ 19

Десятого дня війська дислокувалися на південь. Снігу з кожним днем випадало дедалі більше. Холоднокровним доводилося не солодко. Хоча Ревільс віддав останню буржуйку рядовим і грівся власною магією, а Дол все дивувався як раптово в соратнику прокинулася шляхетність.

— Точно, — впевнено сказав вампір, дивлячись у карту, але думки його були далекі від тактики та стратегії, — це ти винний.

Дол скинув брову, підводячи погляд на товариша.

— Якби не твої ельфійські моралі, все було б інакше. — поспішив він пояснити. — Я був би одружений і спокійний.

— Слухай, давай я заберу цю флягу. — зітхнув майор. — Ти ж ні про що думати не можеш.

— Та не у флязі справа. Просто обм'як я.

Цього важко було не помітити. Навіть солдати дивувалися диву від того, з яким трагічним обличчям тепер він підписує «похоронки» і як різко відшиває медсестер, які звикли до його ласки.

— Ти пам'ятаєш яким я був півроку назад, за що мене судили? За жорстокість, за неймовірну силу, яку я і сам не здатен був втримати. А там, на "Белеко", пам'ятаєш, я думав тільки про війну, тільки про перемогу над супротивником. 

— Клик, ти їдеш з глузду!

— Так, я про це. Я був монстром, мене прозвали так саме вороги і за що? Я руйнував, знищував і не шкодував, а тепер… наче монстра, таки, приручили, як і казав тоді Горг.

— Підійми-но на мене очі. — Дол терпляче вичекав, поки товариш підніме погляд, — Ти п'яний?

— Ані краплі. Якщо я вип'ю, наламаю днів. — з трагедією в очах відповів чоловік, — Просто, відчуття, що я пес на ціпку і поки господаря нема поруч я сам не свій. 

— Ти не на ціпку, твій господар тільки твій генерал, який, я нагадую, прибуде ввечері. — суворо казав ельф. — Віддай флягу. 

— А ноги тобі не висмикнути? — завівся вампір.

— Тоді відкоркуй її нарешті!

— Не можу. — він звалився на ліжко, що стояло за спиною.

— Тримаєш для особливого випадку? Клик, я куплю тобі взамін найдорожчої санги в світі.

— Тобі не зрозуміти.

Ідея віддати найбільшу нині цінність до рук благородного принца не була такою вже поганою, але ревнощі не дозволяли.

— Так! — крикнув Дол, кладучи руку на ефес. — Якщо я виграю — ти віддаєш мені флягу.

— А якщо я — ти пишеш заяву на пониження в званні! — посміхнувся вампір.

Він зарікався від бійок з товаришем до того, як відросте ікло, але просто не очікував, що ельф погодиться.

В укритті мерфолк все йшло на лад. Мерелед стояла в порожньому павільйоні і тихо раділа своєму професіоналізму. Форма та ножни тепер на гачку. Тут не було сорому і тіло, яке вона ніколи не хотіла ховати, прикривали лише невеликі пов'язки та незліченна кількість намист.

Шаман швидко знайшла своє місце, вона впевнено давала поради і лікувала нових друзів. Не ходив до неї тільки Штурго, на відміну від його сина, що проводив з дівчиною мало не цілі дні. Мерелед потихеньку вивчала мистецтво маскування і на диво успішно звикала не створювати довкола себе галасу.

Попутно розбиралася в традиціях, намагаючись, ненароком, дізнатися в який час року прийнято заявляти про заручини і як тут проводять весілля. Все-таки, сірий замок і золота сукня, в її мріях, були лише формальністю.

— Впоралася, шаман? — спокійно питав Перко.

Дівчина вже не злякалася чергової раптової появи.

— Хіба ми планували сьогодні уроки?

— Ні, але я хотів би попросити тебе про те саме, — він простяг їй меч, другий, майже такий самий, невміло закріплений на його поясі, — навчи мене цим користуватися.

— Штурго вб'є тебе, коли дізнається.

— Ну, значить, вирушимо на плаху разом.

У тій битві, хоч і не постраждав, Перко зрозумів, що сильними їх робить не магія, а банальні навички. Та й самолюбство було сильно зачеплене.

Тарен сиділа за столом у великій кімнаті мисливського будиночка. Вона млосно перебирала документи, раз у раз, поправляючи окуляри. На її колінах мирно лежав Сарбс, відповідаючи, зрідка, на нехитрі питання, що стосуються забудови. Тиша, яка тяглася вже більше п'яти хвилин, давила і хлопчина не витримав:

— Навіть в замку веселіше було.

— Що ти пропонуєш? — тихо питала дівчина, потираючи втомлені очі.

Він підскочив і вказав на свій меч, що займає почесне місце на гачку біля входу. Не найгірша думка за сьогодні. Особливо, після тієї бійки, ще й перемоги над Ревільсом, пристрасть до зброї повернулася. Та й відволіктися від роботи варто було, а інакше можна з глузду з'їхати.

— Слухай, а де мій? — спитала та, намагаючись згадати, де ж бачила його востаннє, все-таки, загубити формену зброю — трибунал. Але не чекаючи відповіді притупнула підбором. — Не важливо, обійдусь і цим.

Як їй сподобався тоді клинок, який, не замислюючись, створила. Довгий, порівняно, клеймор з майстерним розписом на лезі і незвичним вигином дужок на хрестовині, в справжній битві він дозволив би чіпляти і буквально висмикувати будь-яку зброю з рук супротивника. Тільки де ж вона бачила його, згадати не могла.

— Тільки ніяких більше ілюзій. — завівся хлопчина.

Він все згадував, як спритно вона тоді перекинула меч у ліву руку. Хотілося і собі спробувати, але якщо Тарен, як завжди, протистоятиме йому за допомогою примар, то тренування не вдасться.

А за військовими наметами, віддалік від солдатів і медиків, у лісі, розгортався зовсім не тренувальний бій. Сьогодні навколо принців немає глядачів, ніхто не робить ставки і не підбурює до бійки. Не кидає плащ на землю та не знімає захисних кілець. Занадто високі ставки, щоб грати на публіку і збирати лаври збуджених рядових.

— Не пошкодуєш потім? — питав вампір, кидаючи на землю порожні ножни. 

— Навіть якщо мене знову понизять до капітана, поставити тебе на місце — обов'язок. — у тій же манері відповів товариш.

Звичайно, він знав, що гарний прочухан, завжди приводив Ревільса в тонус. Нагадував, що він, все-таки, воїн і, все-таки, на передовій. Де, як би сильно тебе не турбували особисті проблеми, їх варто залишати в тилу і забувати про слабкості.