Розділ 18

Тарен стояла біля медичних наметів, спостерігаючи за чоловіками з якоюсь поблажливістю у погляді. Спочатку він подумав, що здалося на хмільну голову, але тендітний силует у перешитій формі і сірій шинелі не зникав.

— Про вовка промовка. — засміявся ельф.

— Що з вами двома сталося?

Тарен поправила пошарпаний комір білої сорочки Дола і перевела погляд на коханого з бланшем під оком. Усі їхні сутички закінчувалися парою подряпин, а зараз, немов після лихої бійки в таверні. Але пояснювати було надто довго та складно. Тож товариші просто розвели руками, мовляв: так вийшло.

— Що ти тут робиш?

— Побачитись прийшла. — вона примружила очі і, переступаючи всі межі розумного, взяла Ревільса за підборіддя, змушуючи відкрити рота, і засміялася вголос. — Карієс замучив?

— Точно. — посміхнувся той, кидаючи погляд на ельфа. — Карієс, а ми тобі п'ять років позивний не могли вигадати.

Спершу Дола це потішило. А що, загрозливо, вороги втечуть, як почують, що наступає Карієс. Але через секунду не таким вже й кумедним видалося це прізвисько.

— До біса жарти, правда, що ти тут робиш?

— Серце тьохнуло. — виправдалася дівчина. — Думала, що або ворог на підході, або медсестра у тебе на колінах. Як я подивлюся, підвело чуття.

— Та що ти, секунду тому медсестра пішла за вином. — іронізував вампір, вказуючи на вже порожню пляшку.

— Шкода, що їдучи зі столиці, не прихопила ще пару срібних браслетів.

— От і думай, як тепер стримати мою пристрасть.

Вона звично посміхнулася і поставила на стіл, перед вампіром, закупорену сталеву флягу. Її зап'ястя було туго перемотане білим бинтом.

— Ви ж сьогодні ввечері йдете?

— Тарен, ти робиш помилку. — несміливо втрутився Дол.

— Я так не думаю. — усміхнулася та.

Вампір взяв у руки флягу. Це дівчисько не дасть забути про себе, де б він не був, чим би не займався. Якщо навіть не буде часу або сил вийти на зв'язок. Якщо навіть він буде на смертному одрі, келихом санги вона завжди нагадає про себе.

— До речі, — Тар відвела очі, — я не погодилася б піти з тобою. Як не крути, буду тягарем.

— А до чого тоді форма?

— Боялася мене не пустять у табір. А форма все-таки вагомий аргумент. — вона провела рукою по чорному волоссю, наче благословляючи його на бій. І, озирнувшись на Дола, поклала на стіл золоту ельфійську каблучку. — Не пробачу собі твоєї смерті.

Їй цей захист уже ні до чого, а, судячи з розвідданих, там, куди вони вирушають, будуть неабиякі баталії. І нехай її нема кому вести до вівтаря, але Ревільсу супровідник ще знадобиться.

— Сонце, — тривожно гукнув її наречений, — ти ніколи не будеш тягарем для мене.

— Що б ти не казав, вбивство мене гніте, нехай я вбивала заради друзів, але не своїми ж руками. Я тільки заважатиму тобі...

— Сильний супротивник — не той, хто може одним поглядом покласти суперника на лопатки, — перебив вампір, — а той, хто однією посмішкою може підняти союзника з колін.

Він ляпнув не замислюючись, як завжди, сказав те, що хотів сказати, не розмірковуючи про наслідки. Але та м'яка, сповнена теплоти й надії усмішка, що майбутня принцеса подарувала своєму нареченому, здається, підняла б його з колін, навіть якщо срібна куля увійшла б у його серце. Загалом вона завжди освітлювала цією посмішкою світ.

Після повернення додому графиня знов помітить ледь помітне золоте світіння печатки принцеси, а потім зрозуміє, що біль в зап'ясті її більше не турбує. На бинті не лишилося і краплі крові, а рана затягнулася, не лишаючи по собі і шраму.

Мерелед чекала Перко аж до пізньої ночі, всі "поранені" ілюзіями Тарен вже розійшлися спати, а він наче і не хотів з'являтися, не хотів зізнаватися в поразці.

Того разу, він знов надто тихо опинився в її будиночку.

— Я тебе чекала. — схвильовано протараторила дівчина.

Чоловік мовчав у відповідь, як і раніше мило посміхаючись.

— Ти в порядку? Як ти втік від її ілюзій?

— Як і інші, тихо і непомітно, поки батько напустив туману.

Шаман помітно пожвавішала, розуміючи, що чоловік не таїть образи.

— Як можна залишатися непомітним, навіть коли вже стоїш перед супротивником?

— Навряд чи це можна, просто, пояснити.

— Тоді навчи мене!

— Тобі більше не доведеться битися. Та і у твоїх здібностях я сильно сумніваюсь.

— Ти говориш з жінкою, яку першою в країні взяли до лав! Що може бути мені не під силу!?

Вона підвищила голос на два тони і театрально схрестила руки на грудях. Опонент говорив, як завжди, тихо і спокійно.

— А чого саме тобі дали звання?

— Бо я найкраща.

— Мер, ти не наважилася використати зброю, через це за нами простежили твої… друзі. Через це постраждали мої друзі. — чоловік не змінював тембру голосу і дивився їй прямо у вічі, — Якщо ти найкраща, то страшно подумати які були інші претенденти.

— А інших не було.

— Саме це я і мав на увазі. Ти створила навколо себе стільки шуму, що не помітити тебе було просто неможливо. Ти наче хочеш щоб тебе почув і побачив весь світ. Як така істота може бути непомітною?

Цієї миті довелося багато що переосмислити, окрім того, на скільки жорстоким може бути її нова захопленість, дівчина зрозуміла, чому, Ревільс так пручався всім доводам про її боєздатність. Він теж це бачив, бачив, що заявляти про свої перемоги дівчина навчилася, а от мовчки виконувати накази, або хоча б не привертати уваги до своїх "протестів", просто, не могла.

— Я навчусь. — вже значно тихіше відповіла дівчина. — Ти тільки навчай, а я підхоплю!

Перко сумнівався в собі ще кілька секунд, але відмовити дівчині не зміг.