Розділ 16

Тарен сиділа біля столітньої сосни і розглядала дивне золоте світіння на печатці принцеси, намагаючись упорядкувати в голові все, що сталося, і припустити, що буде далі. Очевидно, що Мерелед не повернеться. Там вона — шаман, не свита і не виставковий екземпляр «жінка-солдат». Її захищають, навіть поклоняються.

А друзі так рвали пазурі, вигадували, шукали… Виходить все марно… Але вистежувати та шукати було лише їхнім бажанням. Якби не вони з Сарбсом, нікого б не шукали. Офіцери, згідно зі статутом, оголосили б сержанта дезертиром і на тому б закрили питання. Але Сарбс і Тарен не могли дозволити її особистим бажанням та проблемам порушити їхню зону комфорту. Егоїстично, але це так.

У сніг, до її ніг упав меч. Графиня підняла важкий погляд на нареченого:

— Кидаєш мені виклик?

— Так.

Дедалі більше Ревільс помічав, як кохана нагадує його самого. Тарен цього не помічала і не зрозуміла задуму, але відмовлятися від бійки не хотіла. Переборюючи слабкість, вона підняла клинок, відкинувши ножни, і стала в звичну стійку. Тарен більше не боялася темного фламберга, вона вже нічого, мабуть, не боялася.

Перший випад завжди з її руки та м'язи легко згадали всю науку Ревільса. З яким же блаженним захопленням, він дивився на кохану зі зброєю в руках. Чіткі атаки, спритні повороти, відточені до досконалості випади… Немов у тендітному тілі прокидалася така близька йому жага крові. Ніжна усмішка та співчуття, з якими вона дивиться на біженців, швидко перетворюються на самовдоволений оскал та ідеальну контрольовану агресію, з якою вона дивиться в очі супернику.

— Думаєш Мер щаслива з ними? — раптово спитав чоловік, блокуючи удар.

Є така думка, що людина зайнята чимось брехати не може, а якщо спробує збрехати — замислиться і припуститься помилки.

Ревільс знову тільки захищався, адже дай собі волю і класична дуель закінчиться у два випади.

— Щаслива. — спокійно відповіла дівчина.

— У чому ж тоді проблема?

— Під вінець мене поведе слуга. — з цією фразою атаки стали тільки чіткішими і офіцер прийняв рішення, що лише обороною не відбудешся. Відводячи її меч убік, він зробив перший випад:

— Як же Горг?

— Він відмовився.

— А Тамрі?

— Ельфійка поведе мене до темного престола, жартуєш?

— Я стояв біля світлого престолу, супроводжуючи ельфа і нічого. — посміхнувся той. — Хіба це не є доказом миру?

Двоє нерозлучних друзів, принци, готові жертвувати один за одного життям, і без того, служили достатнім доказом миру. Головне дивитися, що називається, крізь пальці на їхні стосунки. Проте, цей мир існує тільки в головах правителів. Серед простого населення темрява та світло, як різні береги, з'єднані хитким містком. Революційні настрої зростають по обидва боки, не кажучи вже про те, скільки змовників серед придворних.

— Миру? — у її очах спалахнула злість, всьому виною промови Тагідо, про цей крихкий союз. Слабкість, що мучила досі, ніби випарувалася і жваво відштовхуючи його меч, вгадуючи кожну атаку, вона майже не відступала, чекаючи, поки він відкриється. — Мені начхати на мир! Мені начхати на престол! Я зречуся всіх регалій, переживу будь-яку війну, вб'ю кого скажуть, якщо зможу знову вечеряти з вами в трактирі!

— Вб'єш?

Офіцер сьогодні і так був у шоці. Вона взяла зброю, боролася нарівні з чоловіками, а головне, добре розібралася в темній магії, щоб ілюзорно відтворити його прийоми майже в точності. Тепер дає йому відсіч у чесній бійці та говорить про смерть, без краплини смутку в голосі.

— Запросто. — кивнула та, хапаючись голою рукою за лезо його фламберга. — Ти сам віриш, що мої руки чисті? Що жодної смерті немає на моїй совісті?

Ревільс розгубився, відповіді на такі запитання просто не було. Перед очима з'явився образ того дівча, яке невміло стискало меч і мало не плачучи, називало його вбивцею. За ці півроку, вона змінилася, взгромоздила на свої плечі відповідальність, за життя відібрані за наказом та у безвихідних ситуаціях. Та що там, вона вважала себе винною не тільки в смертях від її ілюзій або під час вибухів біля маєтку, а й самогубства графа Мортінто, страти Юни і, найболючіше, Тагідо.

Звичайно, будь-яка людина, насамперед дбає про себе та своїх близьких. І тисячі врятованих життів, раз-по-раз змивали кров з її рук. Але висловити цю думку чоловікові не дозволили міркування про те, що він врятував точно менше людей, ніж погубив, адже він наказував своїм солдатам йти на вірну смерть. Щоразу, без тіні жалю, підписуючи «похоронки», він казав, що на його руках кров ворогів, але зараз прийшло усвідомлення: не змиєш лише кров друзів.

Тар спритно скористалася збентеженням і змахнула мечем. Не розрахувавши сили, вона залишила глибоку відмітину на шиї офіцера.

— Скажи, — продовжувала дівчина, не прибираючи леза від його горла, — як мене називають у замку?

Ревільс довго мовчав, не наважуючись відповісти, але таки вичавив з себе:

— Рудий Світляк. 

— І ти навіть не спробував їм заборонити.

Звісно, Тарен знала про це. В оточенні вампірів, що воліють не розкривати штори вранці і вбиратися до обіду в насичені темні кольори, вона виглядала, спочатку, як біла ворона, у своїх світлих сукнях і з ельфійським кільцем на пальці.

Для нього Сонце, для придворних Світляк. Це «звання» світлої істоти причепилося, як фіговий листок. Серед придворних не ходило розмов про війну, а її подвиги сприймалися як безглузді чутки. «Ну не може ж цей Світляк погубити когось» — говорили за її спиною.

Тар була готова заплямувати свої руки і честь, аби скинути це тавро, а Ревільс пропонує лише підкріпити нову кличку, близькими стосунками зі світлою принцесою. Диви народ темної сторони її на штики підніме.

— Вб'єш мене? — невпевнено, проте насмішкувато перепитав принц, смиренно чекаючи поки вона прибере зброю.

— Якби я хотіла тебе вбити, я містила б у серце.

Дівчина нарешті відступила і підняла з землі ножни.

Ревільс зітхнув з полегшенням. Коли в голові каша, випустити пару в бійці — найкраще рішення. Раніше він міркував так тільки про себе.