Розділ 12

Пробратися до медичного намету було не складно. Мер обережно перебирала флакончики та пігулки. І хоча її супутник не розумів, до чого така точність, дівчина не могла дозволити собі взяти більше, ніж їм потрібно. Залишити солдатів взимку без медикаментів не дозволила б совість.

— Як ти плануєш пояснювати це вождеві? — спокійно питав чоловік, не відволікаючись від спостереження за військовими.

Мерелед говорила напівпошепки, намагаючись не видавати зайвих звуків, та зберегти маскування.

— Мікстуру переллю у великий котел, скажу, що зілля, а пігулки перетру з коренем м'яти.

— По-твоєму, обман — це правильно?

— Брехня задля порятунку.

Він не приховував роздратування. Хоч і любив людей, звички брехати батькові не мав. До того ж, вождь легко викривав брехунів.

— Ні, нам треба довести, що винаходи зовнішнього світу можуть урятувати наші життя. — він відійшов від входу і захоплено, наче дитина, яка отримала дорогу іграшку, глянув на Мерелед. — Ти не уявляєш, що ми зможемо зробити, якщо перестанемо їх боятися. Люди дадуть нам усе.

Мер важко зітхнула, відволікаючись від своїх підрахунків:

— Я росла серед людей і, повір мені, нічого хорошого вони запропонувати вам не зможуть.

Після звільнення рабів, майже всіх чоловіків-мерфолк, здатних тримати зброю в руках, закликали на службу, не кажучи про те, скільки їх потрапило до армії набагато раніше, замість своїх панів. Вони витриваліші, краще переносять температуру, луску не бере стрілецька зброя, хоча просування по службі їм тільки снилося… А от жінок, на диво, не брали навіть у медики. У особистих справах писали щось на кшталт “низькі інтелектуальні якості”. Що вже там, сама Мер потрапила на передову обманом, видала себе за людину і лише завдяки власним знанням у медицині обійшла обстеження.

Не важко припустити, що всіх чоловіків племені швидко призвуть на службу, залишивши жінок та дітей самих.

— Я знаю, що там багато наших. Вони ж не втікають, отже, їм добре.

— Який ти наївний! — у звичній манері кинула Мерелед, забувши про маскування.

Закономірно, вже за мить завіса намету причинилася і на порозі з'явився хмільний чоловік. Він окинув присутніх поглядом і пів хвилини намагався зрозуміти, що відбувається.

— Сержанте Мерелед, це Ви?

Вона схопилася за ефес і жестом вказала мовчати.

— Майори будуть у захваті! — продовжував військовий.

— Заціпся! — пошепки сказала та.

Але мовчати герой не планував. Тому, хто знайде дезертира, обіцяна кругленька сума і, можливо, навіть просування по службі. Але не встиг він відкрити рота, як замертво впав на землю.

— Менше слів більше діла. — резюмував Перко і поквапився сховати духову трубку. — Він встиг комусь доповісти.

— Ти був озброєний увесь цей час?

— Так, і ти теж. — він повернувся до виходу з намету, дивлячись, чи не біжить хтось на допомогу. — Тільки воїн із тебе ніякий.

Однак убити ні в чому неповинну людину вона не могла, особливо свого співвітчизника, який зовсім не хотів їм зла. Як виявиться пізніше, отруєний дротик, який так спритно увійшов у тіло, рядового не вбив, тож солдат який «заснув», прокинеться за пів години. Три дні промучиться з температурою та ознобом, а лише потім помре.

Перко, всю дорогу до дому, пояснював, що змушений був її захистити. На що отримав лише самовпевнене "Я сама можу постояти за себе".

У племені їх вітали як королів. Всі представники народу сьогодні підносили подарунки шаману, а не богам. Від таких почестей дівчина навіть розгубилася.

Дівчина була в сум'ятті, але стримувала емоцію не даючи жодному м'язу ворухнутися, все це їй лестило. Вранці місцеві займалися зведенням невеликого опалюваного будиночка, тільки для неї. Всередині злагодили м'яке ліжко, обладнали вівтар, накрили невеликий стіл зі звичними їм стравами. 

На фронті, за свою роботу, вона отримувала виключно гроші, солдати не вміли дякувати за власні життя. Ба навіть Ревільс оцінював свою прихильність королівськими монетами. А місцеві, за одну тільки появу свого рятівника, були готові носити на руках. Цього було достатньо, щоб стати символом світлого майбутнього. З медикаментами вона поставить на ноги всіх буквально за тиждень. Але страшно подумати, як дикуни відреагують після цього, мабуть, осиплять її дарами багатшими, ніж обдаровують богів.

Бентежив тільки Перко, який не втрачав нагоди нагадати, що ці лаври дісталися завдяки безчесній брехні.

— Давай домовимося. — Мерелед поклала йому руку на плече. — Я всіх вилікую, проведу профілактику, а потім, за нагоди, зізнаюся.

Зараз розкривати карти точно не можна. Якщо піднести правду в лоб, то вождь може й вигнати єдиного медика, тоді про порятунок не може навіть йти мови. До того ж, факт, що прокляття зняте, завдяки фронтовим медикаментам, може розтопити серце вождя.

— А ти не втечеш, сержанте?

— Назад до військових? На мене там не чекають.

— Дух лісу каже, що тебе шукають. — спокійно кивнув чоловік. — Четверо. І один із них уже під боком.

Очі видали паніку, якщо прийдуть Тарен чи Сарбс, вони просто не знайдуть схованку, інша справа майори. Вона застукала нігтями об застелений синьою тканиною вівтар, намагаючись вигадати шлях відступу.

Перко, помітивши тривогу, взяв її за руку:

— Мерелед, тобі нема про що хвилюватися. Я захищатиму тебе.

Щось всередині перевернулося. Все, що вона шукала, визнання, слава і навіть чоловік, який готовий боротися за неї. Все це тут. Хто б міг подумати, що успіх досягається так легко. Так само легко як далося це тим, кого вона називала подругами.

— Захищати?

— Хіба я не довів це сьогодні в наметі?

Скільки чоловіків їй зустрічалося у житті, скільки разів їй розбивали серце. Це загартувало, змусило ховати душу від усіх, хто носив квіти і підливав вина. Адже вони швидко видавали свої справжні наміри. Але Перко... він ніби не такий, як інші. Може простодушність дикуна змушувала її так думати.

— Ти довів. — усміхнулася дівчина. — І довів, що я не можу себе захистити. Мені потрібна допомога.