Розділ 10

Ближче до вечора наступного дня будівництво знову зупинилося. Почалися приготування до свята. З цього приводу і на передовій ладнають багаття. Повернулася розвідка, в окрузі тихо і спокійно, а отже, можна гуляти. Їхнє свято буде дещо нудніше. Алкоголем, додатково, не розпорядися. Обійтися тим, що є, не вийде, а робітники зовсім не хотіли ділитися.

— Пані Тарен…— почувся знайомий жіночий голос.

Зараз знову почнуться прохання та обурення. Хтось щось накоїв, забув, втратив, вкрали, поглумилися... А найнеприємніше, ніколи не знаєш кого варто захищати: своїх робітників, яких частенько норовили оббрехати або «нещасних» біженців, адже, як не стати на їхній бік, вони й так постраждали.

Поміщиця вже пошкодувала, що взагалі вийшла з дому. Але, натягнувши посмішку, озирнулася до підопічної:

— Що трапилося?

Жінка в бідному одязі низько вклонилася:

— Пані Тарен, юрист який приїхав учора… — вона поправляла сукню і вишивану косинку, видаючи невпевненість. — Навіть не знаю, як Вам сказати…

— Що сталося? — Тарен стиснула кулаки, чекаючи чергових звинуваченнь.

— Не те, щоб щось трапилося… просто… він…

— Не марнуйте мій час! — роздратовано вигукнула поміщиця.

— Щодо компенсації…— жінка протягнула письмову заяву.

Варто відзначити, що всі прохання належить подавати в письмовій формі, але роблячи знижку, на те, що багато хто тут був не писемний, Тарен приймала і усні.

Дівчина розгорнула папір, прохання про компенсацію для вдів. Нормальне явище, одноразова виплата дружинам, чиї чоловіки загинули, захищаючи батьківщину.

— Зберіть такі заяви з усіх, хто вимагає компенсації. — зітхнула та, повертаючи папір. — Додатково мені потрібні будь-які документи, які засвідчують, що чоловіки воювали на боці Екліпсо, підійдуть і повідомлення про загибель, так звані «похоронки».

— Але…

— Щось не так?

Зла іронія, але це легко обрубає всі майбутні прохання. Ніхто з цих чоловіків не бився на їхньому боці. За підробку документів парочку брехливих жінок можна буде відправити у в'язницю, що стане зразково-показовим для інших.

Жінка вклонилася і, нещиро подякувавши, вирушила додому.

— Сарбсе! — дівчина тупнула ногою, озираючись навсібіч. — Який, до біса, юрист у таборі? Чому мене не попередили?

— Вибач. — зітхнув хлопчина, неохоче виглядаючи з юрби робітників.

Упир, як завжди, був весь у чорному, включаючи хутряне пальто та стискав у руках паперову папку з документами. Тримався він, на диво, молодцем і знаходив у собі сили займатися довіреними справами. Він підкликав високого чоловіка років двадцяти з лишком, клацанням пальців.

— Учора нам було не до новин про гостей зі столиці…

— Мені й сьогодні не до новин! — Тарен зло озирнулася на світловолосого гостя. — Знайшли, про що їм розповідати!

Але той тільки поправив важку лисячу шубу, привертаючи увагу до золотих печаток на руці. На одній був зображений герб країни, це вказує, що він довірена особа сірого правителя, на іншій особистий герб: щит із перехрещеними трубами та гілочкою бузку.

— Тар, скажи, я за півроку так змінився? — в нього був м'який, оксамитовий голос і добродушна усмішка.

— Мастро? — вона похапцем сховала руки в муфту і непомітно перевернула печатку принцеси гербом усередину. — Не впізнала, багатим будеш.

— Я, начебто, не бідую. — кивнув чоловік. — Хоча після бійні при Вілодзо, від мого маєтку каменю на камені не лишилося. Довелося згадувати про свою освіту та їхати до столиці, а там, як знаєш, непогано платять.

Сарбс не хотів підслуховувати розмову. Та й отримувати наганяй, за свої прорахунки не хотів. Зробивши висновок, що старі знайомі знайдуть теми для розмови і без нього, хлопець поспішив зникнути.

Тарен вибачилася за грубість, розповіла про подію, яка вибила з колії. Мастро, запропонував пройтися, відволіктися від бід. Розповів, як втратив її півроку тому, не знав куди й подітися. Він вважав, що Тарен загинула від лап Імпонега, але тіла не знайшли, тому він не втрачав надії зустрітися.

Респонд, ніби насміхаючись, запропонував його батькові залишитися поміщиком у зоні бойових дій. Довелося їхати до сірої столиці, подавати скаргу, там йому запропонували посаду виїзного юриста і нічого кращого, ніж погодитись, він не вигадав. Збіднілих батьків треба було хоч трохи підтримати.

А це відрядження він вибивав особисто у сірого правителя. Знав, що вона тут. І вже кілька місяців знав, що вона поміщиця, але роботи було забагато, тож вирватися і на один день просто не виходило.

Навколо засніжений ліс, але стало так тепло від цієї зустрічі. Вони згадували, як тікали разом, у невеликий лісочок біля маєтку, навіть узимку ховалися в скелях і ворожили на наречених і щоразу карти обіцяли їх один одному. І хоча Тарен не любила ностальгувати, але від його слів піднімався настрій та зникали всі нинішні проблеми. Наче вона знову просто усміхнене дівчисько, яке служить у коваля і мріє про лицаря на білому коні, який прийде і подарує селянці прекрасне життя.

Віладзо, до речі, майже відбудували. Ще трохи і Мастро повернеться до своїх володінь. Його турбувало лише те, що Тарен має повернутися до себе, а це цілих дві сотні кілометрів, які розділяють їхні землі.

У таборі військових також йшла підготовка до свята. Усі метушилися і вже починали випивати. Кожен із рядових щиро сподівався, що коли нап'ються і робітники, яких Тарен забезпечила алкоголем з надлишком, буде простіше домовитися.

Сонце вже пройшло зеніт. Щойно воно зайде, настане найдовша в році ніч. Завтра почнеться новий рік і день ставатиме довшим, а ніч — коротшою.

Мерелед теж була у таборі, шкода ніхто про це не знав. Потикатися сюди самотужки було необачним рішенням, але іншого плану не було. Вдалося вже розвідати, що офіцери випивають у наметі, а медики, як завжди перед святами, розбавляють спирт водою. Але план, як пробратися, через звичайних солдатів, все ніяк не складався.

— Допомога потрібна?

Весь цей час поруч ошивався син вождя племені, Перко, якимось дивом його не помічала, навіть Мер.