Розділ 9

Вибравши дві теми для глузування, Ревільс і не помітив, як надавив на найболючіший мозоль. Нові ж знайомі прийняли її тепліше, хоч і щиро вважали потворною.

Цілком очевидно, що це дике плем'я, адже вони погано розуміли людську мову, воліли спілкуватися жестами та мімікою, іноді пересвистувалися і, здається, зв'язувалися на ментальному рівні. Так і з Мерелед вони не говорили, але запропонували настоянку з місцевих трав і, помітивши, як людська шкіра промерзає на вітрі, запросили в своє укриття. Невластиве для цього народу. Влітку племена жили простонеба, не ховаючись навіть від дощу, а зимували, зазвичай, у найближчій водоймі чи шукали підводні печери.

Зовні притулок було не знайти дякуючи спільним зусиллям кожного члена величезної сім'ї. Їхні закляття ховали це плем'я більше ста років, вони не знали рабства і рідко бачили людей.

Всередині все нагадувало казарму. Двоповерхові ліжка, злагоджені з гілок, трималися, на диво, міцно. На ліжках, під важкими ковдрами, лежали їхні побратими.

Мер розгублено озиралася навколо, було цілком очевидно, що вони хворі.

— Не знаю, хто ти і звідки, але боги обіцяли нам порятунок. — почувся грубий чоловічий голос, він говорив без акценту і досить грамотно.

Чоловік, років п'ятдесяти (за їхніми мірками, це був зовсім не старець), з рубаними рисами обличчя і зморшкуватим носом з'явився посеред кімнати. Він був одягнений у довгий зелений плащ і носив вінок із квітучих білих анубіусів.

Дівчина вклонилася, на що отримала лише презирливий погляд:

— Навіщо ти принижуєшся?

— Мене так виховали.

— Погано вихований той, хто не може гордо дивитись у вічі кожному, кого зустрічає на своєму шляху.

— Прошу вибачення.

Він знову обдарував її суворим поглядом. На його думку, вибачатися за таке теж приниження.

— Мене звуть Мерелед. Я…

— Ти хочеш сказати, що прийшла від людей?

— Ні. Я можу допомогти, якщо розберуся, на що вони хворі.

— Це не хвороба, це прокляття. Воно прийшло на наші землі разом із війною. І якщо ти не шаман…

— Я шаман. — впевнено кивнула дівчина. — Мені потрібні тільки мої речі. Вони на березі, біля…

— Знайдемо. — перебив чоловік і, так само раптово як і з'явився, розтанув у повітрі.

Досвідчений медик швидко розібралася в їхньому жахливому «проклятті». Але старійшина племені мав рацію. В усьому винна війна, коли сюди вперше прийшли війська, незвична їжа спровокувала спалах дизентерії, який, закономірно, підхопили і місцеві жителі.

Якби вони не боялися зовнішнього світу і вийшли б до військових просити допомоги, жоден представник племені не загинув би дурною смертю.

Її похідна аптечка поставить на ноги пару-трійку дикунів, але не дві сотні хворих. До того ж більшість потребує тривалого лікування, а решта — профілактики. Було ухвалено рішення, під покровом ночі, повернутися до військових і викрасти кілька ящиків із медикаментами. Треба тільки вигадати як залишитися непоміченою і як пояснити це місцевим, адже медиків тут не шанують, тут треба залишатися шаманом.

Взимку темніє рано. Цього вечора знову застукали сокири та молотки. Над майбутнім містом з'явилося блакитне сяйво і загорілися вогнища у таборі військових.