Розділ 7

На відміну від інших Тарен, таки вдалося поспати кілька годин. Все-таки людині набагато складніше впоратися з перевтомою, ніж із душевними переживаннями. Та й думка про те, що Мер не дитина і пішла після розмови про дезертирство сильно заспокоювала.

Майже опівдні її розбудив Сарбс, який просто не міг залишити подругу на самоті. І, спритно нагадавши про ранкові плани, наказав сідлати коней.

Знаючи дурну вдачу нареченої, Ревільс, все одно, не переживав. Район оточений прикордонниками. Варто сказати, вони підкоряються виключно королю, але, зрідка і під страхом смерті, раді виконувати «прохання» принца.

Холодне серце тьохнуло, тільки коли черговий відзвітував, що, незважаючи на всі заборони, пані перетнула рубіж.

Життя, яке їй дісталося, навчило уникати будь-яких заборон і оминати всі накази. Навіть перегородивши дорогу і заявивши, що, іменем принца, їй заборонений виїзд із зони забудови, вона спішилася, зло тупнула каблучком об залізну перегородку і обіцяла всіх відправити під суд. А потім вийняла з кишені шинелі "документ", підписаний Його Високістю, про дозвіл одноразового перетину кордону по особистих справах. Нічого, крім як пропустити довірену особу короля зі свитою, зробити вони вже не змогли. Схаменулися тільки коли документ розтанув сигаретним димом, прямо на очах вояків.

Сідлаючи коня, Ревільс прокляв день, коли дядечко Горг підсунув їй ту бісову книгу і два злощасні кільця, які вона, до речі, не одягала з дня весілля Дола.

Зустрілися всі четверо біля невеликого містка, через річку та закохані швидко забули про мету приїзду, перетворивши рятувальну операцію на скандал.

— Я не кажу, щоб ти питала дозволу, я вимагаю, щоб ти, хоча б попереджала! — мало не хапаючи її за комір, обурювався принц.

— А я вимагаю, щоб ти не обмежував мого права пересування! — підхоплювала Тар, помічаючи як печатка принцеси знов виблискує золотом. — Я — довірена особа короля!

— А я — майбутній король!

— А я — майбутня королева!

— А я прошу вас обох не сіяти смути. — втрутився Дол.

Один тільки Сарбс зовсім не помічав оточуючих, він обережно підходив до містка, збитого з підгниваючих дощок. Років йому було не менше ста і, хоча вважався пішохідним, колісницю, запряжену шісткою коней, витримував і майже не рипів. Не дивувало й те, що снігу на ньому не було, на відміну від усієї округи.

Хлопець чекав, що зробивши крок, на цей міст, через тонке льодяне скельце, він побачить подругу і від однієї цієї думки ставало легше. Але тільки візьмись він за перила, міст видав страшний скрегіт, відволікаючи інших від суперечки.

— Сарбсе! — гукнула Тарен.

А коли вона викинула вперед руку, наче хотіла дотягнутися та зупинити силою, і Ревільс помітив, що перстень принцеси, який завжди був породженням темної магії, сяє світлим вогнем.

Та метушні навколо Сарбс ніби не чув, ніби щось підштовхувало зробити крок. Він ступив на міст, який почав розсипатися прямо під ногами, дошки тріщали так, наче хлопчина важив цілу тонну. Але він не чув тріску і не бачив, як навпіл ламається деревина. Тільки крок за кроком, необережно ступав вперед.

— 412, назад!

Хлопець хитнувся, буквально відстрибуючи від можливого місця своєї гибелі. А горе переправа знову відновилася.

— Нісенітниця. — поміщиця підійшла до товариша й окинула прискіпливим поглядом дерев'яні дошки. — Клянуся, ще вчора я їхала цим мостом, і він навіть не просідав.

До деяких дивностей тутешніх лісів доводилося звикати. Наприклад річки без течії або дерева, що виростають за ніч не менше, ніж на п'ять метрів… Це вважається витівками лісовиків і сприймається як належне. Але щоб лісовики керували людськими винаходами, це вже аж занадто дивно. Та й зводити зі світу живих вони не звикли.

Проте варто було принцам підійти до рокового мосту, як знову почувся неприємний скрип і захрустіли дошки.

— Нам треба забиратися звідси. — резюмував Дол.

— Ви що, не розумієте? — Сарбс озирнувся на друзів. — Раптом тут була Мер і впала з мосту! Вона ж не людина, вона швидше за все вижила!

Ліс, який був за спинами друзів, наче заворушився, зашуміли верхівки столітніх сосен, а поодинокі дерева, що оточували їх, похилилися, немов вітаючи когось. Проте вітру не було.

Біля самого мосту заворушився невеликий пеньок, не по сезону, усипаний грибами.

— Мені плювати принци ви чи ні, але вклоніться. — швидко протараторила дівчина, кланяючись пеньку.

Серед селян нормальне явище шанувати духів. Лісових, річкових, болотяних… всяких. Бачили їх, щоправда, не багато, а ті, хто бачили, часто, нахабно брехали.

Поведінка Тарен усім здалася дивною і кланятися, звичайно, ніхто не став. Натомість пеньок підскочив на рівному місці і, неабияк, налякавши друзів, грюкнув об землю так, що затремтіла вода і повалилися дерева.

Ухилитися, від столітньої сосни, що летить просто на тебе не так просто, особливо, коли стикаєшся з чимось досі небаченим.

Простіше кажучи, наших героїв м'яко, але міцно притисло до землі, важке та колюче дерево. А пеньок випростав спину, яка трохи більше, ніж повністю була вкрита корою і став удвічі вищим, досягаючи зросту майже в метр. Його обличчя повністю поросло мохом, а з лоба стирчали два роги, один — оленячий, другий — лосиний. Моторошна бородавка на носі нагадувала маленьку жабу. Побачиш у лісі вночі — помреш від розриву серця.

Незважаючи на те, що здавався він неповоротким і важким, дух спритно застрибнув на впалу сосну, і та поважчала не менше ніж на центнер. Примруживши очі, насамперед він підскочив до Ревільса:

— Наскільки гординя у твоєму серці велика, що ти не вклонився господареві цих земель? Якби в твоєму замку гість, особливо непроханий, не бив би поклонів, ти б розлютився не на жарт. — шипляче-хриплячий голосок, звучав бадьоро й насмішкувато, він зовсім не хотів чути відповідей співрозмовника і одразу ж поспішив до іншого принца. — А ти, хоч і ельф, але не гордий... Ти не вклонився, бо був розгублений. — тупаючи по стовбуру, голки відверталися від духа, а він пригинався все нижче, і мало не шепотів кожному на вухо. — Ти, хоч і горда, як сто ельфів, вклонилася мені і я б відпустив тебе, якби не знав, що валять мій ліс, за твоєю вказівкою. — він різко озирнувся до Сарбса, зіскочив з дерева і, зазирнувши йому в очі, забубнив. — Ось воно що. Угу. Тепер зрозуміло…