Розділ 3

Зима — не найкращий час для будівельних робіт. Як, до речі, і для ведення війни. Але й те, й інше доводилося робити та робити доводилося якісно. У всьому світі, зима — час застою, сну та відпочинку, а значить вільних рук у навколишніх селах більш ніж достатньо. Складніше було із закупівлею деревини та каменю. Якби хтось знав, що так переломиться хід війни (через горе-зрадника та горе-генералів Імпонега), звичайно, будматеріалів було б більше.

Зараз, серед непроглядної тайги, від світанку до заходу сонця, чувся стукіт сталевих молотків і сокир. Валили ліс, будували невелике селище для робітників та тимчасові селища для жінок та дітей, підданих колись Іпонегу. На цьому самому місці ще до осені, якщо все піде за планом, стоятиме розлоге місто з фортецями та вежами.

Тарен спускалася з коня, передаючи документи Сарбсу, який спритно взяв на себе обов'язки місцевого управителя. Графиня тепер довірена особа короля, а це окреме задоволення. Знати, що підпис твій дорівнює підпису короля і, як зіницю ока, берегти королівську печатку — найвища честь, для дівчинки, яка ще пів року тому працювала на кузні. Хоча стосувалася ця довіреність лише закупівель будматеріалів та найму робітників.

— Пані Тарен... — крізь міцних сільських мужиків у теплих бушлатах пробивалася стара. — Пані Тарен... — вона підскочила до поміщиці, ледь не падаючи в поклоні, дівчина спритно схопила її за руки, змушуючи підвестися. — Пані Тарен, моя онука вагітна.

До неї часто підскакували з дивною інформацією, очікуючи, що вона не просто забудовник, а мало не королева. Але нічого, крім нерозуміючого погляду, отримати не могли.

Тар глибоко зітхнула:

— Прийняти пологи — до медиків, додаткове ліжко — до розпорядника…

— Не в цьому справа. — старенька мало не плакала, сильніше стискаючи руки. — Коли солдатики Ваші до села зайшли, її майор тойво…

Тар трохи хитнулася, виплутуючи з чіпких лап жінки:

— Який?

Вірити на слово таким промовам не можна. Занадто очевидно, що майорів тут тільки двоє і обидва — спадкоємці престолу, тож видати нагуляну дитину за королівського бастарда — справа честі кожної місцевої красуні.

— Онучка пам'ятає погано, каже високий і темноволосий.

— Ясно. — кивнула поміщиця. — Онучка незаймана була?

— Звичайно! — вигукнула та, плеснувши в долоні.

— Передайте онучці, що темноволосий майор незайманих тільки їсть, але не ґвалтує. — усміхнулася та. — Я вже його звички знаю.

Якщо будувати такі селища в темній столиці було суцільним задоволенням, то тут — пекло. Ніхто не скаже "спасибі", ніхто не запропонує допомоги. Скрізь тільки «забов'язані-повинні-дайте». І, мало того, що прагнуть звести наклеп і урвати шматок побільше, так ще звинувачують у війні. Нібито Екліпсо принесла її на їхні мирні території.

Обидва типи таких «нещасних» як на долоні. Одні голосно кричать і вимагають більше й більше, інші прагнуть знайти привід виїхати до столиці. І якщо перших можна просто забезпечити, в межах можливостей, і нагадати, що раніше і таких благ у них не було, то других доводилося стримувати силою. Всі правителі, наскільки вони не були б благородні, в один голос заявили, що в столицях це поголів'я із замашками шпигунів їм задарма не далося

— Пані Тарен! — почувся до болю знайомий, грубий і самовпевнений голос.

За, зваленими в купу, стовбурами вікових сосен, з занадто впізнаваним мечем за спиною і в плащі з фіолетовим підбоєм, Ревільс, нарешті, змирившись зі станом справ, звично посміхався.

Від цього виду у Тарен нервово сіпнулося око, а печатка принцеси на правій руці на мить сяйнула золотим полум'ям. Злодійкувато озирнувшись, вона поспішила до непроханого гостя.

— Ще раз прийдеш сюди, ще й при формі, я тобі голову зніму. — занервувала дівчина. — Знаєш, які чутки ходять тут про тебе, не вистачало, щоб завтра ще якась місцева заявила, що носить твого сина.

— Чому ти думаєш, що вони брешуть? — чоловік нахабно посміхався, опускаючи руки на талію коханої. — Ти ж сама казала, що я бабій.

Ця іронія теж ставала звичною.

— Бабій і є, будь я офіціанткою в таверні, я б підкріпила ці слова фактами. Але хіба може довірена особа короля, сумніватися у його сині. — вона показово блиснула перснем на правій руці.

— Я б теж більше пишався подарунком короля, ніж принца. — Ревільс обережно поцілував її руку. — Але думав, що печатка принцеси на твоїй руці є більшим доказом.

Дівчина тільки посміхнулася у відповідь, знову осяюючи своєю посмішкою все навколо. Ревільс прийшов не прикладатися губами до її руки, а сповістити про страшну звістку. Проте, стискаючи лівою рукою в кишені сторінку з офіцерського журналу імпонегійського командира, вирішив, що зовсім не хоче повідомляти зараз ніяких новин.

— Ми повечеряємо разом? — не витримав принц.

— Ти кличеш мене в окоп чи напрошуєшся до їдальні біженців?

У відповідь лише важке зітхання. Обидва варіанти виглядали один гірше іншого.

— Ходімо, дещо покажу.

Містинка для вечері все-таки була, прибувши, вперше, на місце забудови, тут був лише невеликий мисливський будиночок зі зрубу, на дві кімнати. Сарбс, що прибув як свита Тарен, швидко облюбував його і обіцяв привести все в порядок, однак, у метушні поїздок, доводилося ночувати у поміщиків і часу заскочити не було, від слова зовсім.

За цей час встигли підлатати дах, вставити вікна та прочистити димохід. Проте чотири дерев'яні сходинки, засипані снігом, просідали, а двері все ще рипіли і пропускали холодний зимовий вітер.

Всередині чисто та затишно. Відкритий вогонь у каміні зігрівав тіло, а тихе потріскування полін ще й душу. Розкішний, за мірками мисливського будиночка, червоний диван, на якому, лежачи, запросто помістилися б двоє та пара різьблених крісел, були розгорнуті до каміна. Перед ними маленький кавовий столик.

Сарбс, знаючи звичаї своєї пані, першого ж дня прибрав опудала тварин зі стін, залишивши тільки ведмежу шкуру біля дивана. Чи краще нічого не знайшлося, чи це зла іронія над Ревільсом, ми вже не дізнаємося.