Розділ 1

Двері в невиправдано велику кімнату з розкішним ліжком і бордовими фіранками на широких вікнах відчинилися. Так нахабно дозволяв собі з'являвся тільки упир, наказ у всьому і скрізь супроводжувати її, захищати ціною власного життя і підтримувати у всіх труднощах, виконувався відмінно. Зараз підходив час вечері, тож не дивно, що саме він, а не служниці, з'явився супроводжувати графиню, яку упир уже звик називати Юною Пані.

Проте тиша насторожила.

Тарен сиділа за письмовим столом, спиною до дверей, і умиротворено дивилася, як сургуч капає на товстий конверт. У столицю її не пускали навіть у супроводі, а правки, які змусили внести до наукової роботи, треба відправити до дня зимового сонцестояння.

— Сарбсе, що трапилося? — вона зняла окуляри, потираючи втомлені очі.

Але відповіді не було. А на тонкі плечі опустилися холодні міцні руки зі шрамами, оголеної шиї ніжно торкнулися пара іклів.

— Доброго вечора, Ваша Високосте.

— Пані Тарен… — він не міг підібрати слів, тільки ніжно поцілував, притискаючись неголеною щокою. — На нас чекають до вечері.

Разом з рудої голови вилетіли всі манери, які, з таким зусиллям, втовкмачувалися. Вона боялася озирнутися, але серце тріумфувало, адже все гаразд, її принц повернувся, а значить на передовий спокійно. Запускаючи пальці в чорне волосся, хотілося тільки притиснути його міцніше і ніколи більше не відпускати.

— Як же я сумувала за тобою?

— Я просив про манери.

— Перепрошую, Ваша Високосте, але я, справді, сумувала.

Холодне серце буквально виривалося із грудей. Він не сумував, але бачити її, знати, що все добре, що вона не таїть образи за те, що замкнув в золотій клітці — справжнє щастя.

Тар спритно закрила книгу, у паперовій обкладинці, без підпису, немов боялася, що хтось у замку пронюхає про її наукову роботу. Під книгою лежав мізерикорд в шкіряних ножнах, який все чекав свого часу. В замку не було потреби носити його при собі, та й замкові правила диктували інше. Принц мимохіть посміхнувся, коли помітив клинок, він вирішив, що вона все ще його боїться і це не могло не тішити.

— Його Величність лютує. — прошепотів чоловік, випрямляючись на повний зріст.

— Щурів розвелося в підвалах замку стільки, що служниці бояться спускатися туди.

— Я не про котів.

— Місцеві потребували тимчасових притулків, жінки та діти тікають від війни.

— І не про зайві витрати.

— Це не витрати, мені виділили фінансування.

— Пані Тарен, Ви невірно тлумачите слова короля, здається він сказав "Щоб майбутня принцеса ні у чому не відчувала потреби".

— У мене була гостр потреба побудувати кілька будиночків для жінок та дітей евакуйованих із територій ведення війни. — вона поклонилася. — Ця потреба задоволена. Але якщо король злитися не через це, то я не можу навіть припустити, у чому я винна.

— Чому Ви навчаєте принців?

— Нічому, просто розважаємось. Вони чудово фехтують, на свій вік, каюся, не повинна була брати до рук зброю, але й не підкоритися принцам не мала права. Ваші брати дуже талановиті, навіть флейти в їхніх руках ніби самі співають.

— Я саме про музику. — він важко опустився на ліжко, і почав розстібати мельхіорові ґудзики на піджаку. — Не варто вчити королівських синів блазенським заняттям. В нашій династії, якщо і співають пісні, то тільки для підняття бойового духу.

У її дитинстві музика була головною розвагою і, в селах, навіть зараз, не знайти дитину, яка не вміла б грати хоча б на флейті. Однак, у палаці, це вважалося втіхами слуг, вони веселили придворних, але не навпаки.

— Чим тоді накажете займатися?

— Я запропонував би Вам приділити час вишиванню, театру або підбору собі придворних дам. Якби не знав, яку відповідь отримаю. Але, Пані Тарен, я вже розумію, як вам подобається історія, ви можете витрачати вільний час на навчання.

— Ви, звичайно, вже чули про мою наукову роботу.

— Що ж, — докірливо дивлячись їй у вічі, продовжив той, — я мав це передбачити, адже це у Вашому стилі, підняти на вуха все наукове співтовариство, так, що чутки дійшли до самого фронту.

— Я ні словом не збрехала. — виправдалася дівчина. — Тільки гола правда і я готова приводити аргументи кожному, хто сумнівається в моїх словах.

— Правда… Незручна правда. — суворо сказав чоловік, але швидко заспокоївся. — Проте, якщо Ви внесете всі рекомендовані правки…

— Цензори дадуть мені диплом. — видихнула та. — Вам нема чим турбуватися, правки вже внесені, вся інформація про змову Гравара та Респонда затерта, вона є тільки в головах тих, хто бачив роботу.

— Не слід називати змовою Батьківщину за яку Ви воювали таксамо як і я. Мені вдалося дізнатися про цю історію з перших вуст і, повірте на слово, Пані Тарен, це, просто, союз. Так, щоб завершити протистояння, король Мели Респонд та, тодішній, принц Пези Гравар пішли на крайні міри, домовившись про вбивство короля Пези. Але це завершило споконвічне протистояння. А ненаситний Імпонег… він завжди був під боком у світлої сторони, Ніпут правив там пів вічності, я не знав іншого короля Імпонега, як і більшість жителів нашої і його країн. Він напав би, рано чи пізно і нам пощастило, що союз був укладений до цього.

Тарен покірно опустила очі, не наважуючись сперечатися:

— З Вашого дозволу, сьогодні ж увечері, я підкріплю і Ваші слова до своєї наукової роботи, поставите печатку під документом, щоб у мене була можливість зробити посилання на джерело інформації?

— Поставлю. — з печаллю видихнув той, розуміючи, що це зовсім не зла іронія, до якої обидва так звикли, а дійсно прохання смиренної придворної.

— Бажано вже завтра відвезти виправлену роботу до столиці.

— З самого ранку відправлю гінця. — усміхнувся принц, натякаючи, що її нікуди не відпустять і вже чекав обурення.

Але вона знову залишалася холодною:

— Дякую, Ваша Високосте.

Все це давило. Манери, поклони, а головне смирення. Такої покірності він не очікував від завжди усміхненої і веселої Тарен. Його турбувала ще й ця обіцянка, що рік вони проживуть, як у її сні, а в результаті все впало прахом.