Журавлик

    Вже сутеніло. Світлана глянула на годинника і попрохала швидше їхати,   вже пізно і час забирати Стасика із дитсадочка. Вона знову вийшла сама, подякувала і веліла не проводжати.

   Я став кожен день чекати її з роботи і підвозити до садочка. Світлана почала до мене звикати. А я помітив, що мене  щось вабить і тягне до неї, і це навіть відсунуло моє бажання віддати борг на другий план, хоча я завжди пам’ятав про це.

 Одного разу я попрохав Світлану познайомити мене з  її сином. Запропонував  взяти Стасика і поїхати  купити йому якісь іграшки. Вона довго вагалася, чи потрібно це, та мені все ж таки вдалося її умовити. Я почекав у машині, поки вони збиралися. Світлана сказала синові, що це дядя Сергій, її давній знайомий. Стасик дійсно геть був не схожий ні на маму ні на свою сестричку Соню, хоча був того ж віку, якою я її пам’ятаю. До того ж одяг і шапочка не давали змоги добре його роздивитися. Але мені здалося, що я вже десь бачив цього хлопчика. Він був жвавим і балакучим, але спілкувався тільки з мамою. Відчувалося, що з чоловіками контакту у нього немає, або було дуже мало.

  У магазині Стасик вів себе уже вільніше, а коли я сказав, що він може вибрати іграшки,  які йому сподобаються і стільки захоче,  побіг вибирати. Потім підійшов до мами і запитав,  можна йому вибрати  дві іграшки чи все ж таки одну. Мені аж у грудях запекло, я зрозумів, як нелегко їм доводилося жити весь цей час. Щоб не образити Світлану, я сказав Стасику, що сьогодні свято і йому дозволяється вибрати аж три іграшки. Він глянув на маму, а вона на мене. Я сказав, що ми чоловіки і будемо вибирати чоловічі іграшки, а мама буде нашим консультантом, взяв Стасика за руку і повів поміж рядами. Ми вибрали автомобіль з дистанційним керуванням,  автокран, який  міг сам піднімати  вантажі та величезний конструктор. Стасик сяяв від щастя, а мама ніяково журила мене за марнотратство. По дорозі додому  я настояв заїхати у супермаркет і накупляти всілякої  їжі. Світлана противилася, а я мотивував, що цю поїздку ініціював я,   відібрав їх час, коли вона могла б потурбуватися про вечерю, тому це мій обов'язок все поправити.

  - Ми могли б заїхати в якийся заклад і повечеряти, - оправдовувався я, - але гадаю, що ви достатньо втомилися і краще повечеряти вдома і відпочивати. Але пообіцяй мені, що на вихідних ми це зробимо.

- Добре, - згодилася Світлана, - тільки у суботу, бо у неділю я обіцяла  Стасику, що ми підемо у зоопарк.

   Ми під'їхали до будинку, я став витягувати пакунки і сказав Світлані, що вони оце все самі не донесуть і їй доведеться  розсекретити  квартиру, де вони живуть. Адже до цього вона не хотіла, щоб я це знав. Ми піднялися на шостий поверх і зайшли у квартиру.

- Чисто і досить затишно, але дуже скромно, - відмітив я про себе, а ще те, що квартира однокімнатна.

  Світлана запрошувала повечеряти з ними, але я відмовився, не бажаючи показати, що вони мені  зобов'язані. Та й не хотілося чимось зруйнувати ту довірливу атмосферу, яка запанувала між нами. Я послався на справи, подякував за чудовий вечір і пішов.  Мені було добре, так піднесено я не почував себе навіть не пам'ятаю коли.

  Наступного дня я запросив  Світлану трохи посидіти у кафе, поки є час до закриття дитсадочка. Ми пили каву і весело  обговорювали, як Стасик вів себе вчора і довго не хотів лягати спати, все бавився з новими іграшками. Я вибрав момент і сказав, що і надалі буду їм допомагати.

 - Вибач, Сергію, ні!- відмовилася Світлана, - З чого б це ? Я не хочу  бути  зобов'язаною.

 Я зрозумів, що це буде нелегко і перевів розмову на інше. Потім повідомив, що  на два дня їду у столицю у справах, але в субботу буду їх  чекати.  Домовилися на дванадцяту і поїхали у дитсадок.

  Перед від'їздом я покликав  Григорія Семеновича, юриста своєї фірми, назвав адресу і поставив йому завдання  дуже тонко і мудро вирішити з власником квартири, яку винаймає Світлана, питання нашої оплати за оренду. Щоб це виглядало правдиво і не визвало сумнівів.

   У субботу біля дванадцятої я вже був на місці. Майже весь час у відрядженні, за винятком ділових питань, я думав про Світлану. Згадував її обличчя, очі, посмішку, палкі уста, які так хотілося відчути у поцілунку, ніжні теплі руки.

- Що це ? Можливо ти закохався? – запитував я себе. Але як це, закохатися,  я не знав. Багато дівчат промайнуло мимо мене, але то було інше: зустрілися, переспали , розійшлися. А тут навіть не цілувалися ( я велів не згадувати ту єдину свою злощасну сторінку), а, здається, дорожчої людини для мене не існує.

   Зателефонувала Світлана і спитала,чи я вже приїхав, і що вони тоді йдуть. Я чекав біля машини. Першим побачив мене  Стасик і побіг назустріч.

- Привіт, дядю Сергію, - привітався він, не вимовляючи правильно всі букви.

- Привіт, Станіславе!- простягнув я йому руку. – Чоловіки вітаються так.

- Здраствуй, Світлячок! – несподівано радісно привітався я до Світлани. Раніше я так звертався до неї тільки подумки.