Світлячок

   Зібравши необхідну суму, я тримав її завжди з собою і став шукати Лану. Декілька разів я чатував її біля маєтку, їздив до тих бутиків, де вона раніше  купувала собі сукні, ходив до дитячих розважальних центрів. Все марно.

   А зустрів її зовсім випадково, коли вже відмовився від активних пошуків. Вона вийшла з дверей якогось офісу, а я йшов до найближчої кав'ярні.  Ми майже  зіткнулися.

- Добрий день, Лано! – здивовано привітався я.

Вона глянула на мене, ніби злякавшись. Якусь мить мовчки дивилася, потім щиро посміхнулася:

- Добрий день, Сергію!- здивувавла мене тим, що пам'ятає моє ім'я. -  Я не відразу Вас впізнала. Ви дуже змінилися.

- А Ви зовсім ні!

   Я побачив теж саме гарненьке личко, великі, темні, красиві очі, які напрочуд були живими і видавали якусь цікавість та збентеженість. Та ж сама коротенька зачіска. Але все ж таки це була інша жінка.

- Ви мені просто лестите. Я теж змінилася. Та я Вас  пам'ятаю юним хлопчиком, а ось переді мною такий видний чоловік.

- Я не сподівався зустріти Вас тут, -  видав я себе, майже признавшись, що стільки вже її шукаю.

- Я тут працюю,- здивувала  ще більше Лана.

- Ви працюєте!?- мої слова стерли посмішу, яка не сходила з обличчя Лани за час нашого спілкування.

- З часу Вашого звільнення багато чого змінилося. До речі, мене зовуть Світлана, і я не хотіла би чути більше, як мене називали раніше. Вибачте, мені треба йти забирати дитину з дитсадка. – це вже зовсім мене добило.

- Я Вас тут затримав, тому вважаю своїм обов'язком підвезти Вас туди.

- Якщо це Вас дуже не обтяжить, я не проти.

 В  машині я намагався взнати у Лани (якось ще не виходило називати її Світланою), що у неї трапилося, але вона відмовилася говорити. Сказала, що це дуже сумна історія і згадка про неї завдає їй болю. Біля дитсадка Лана вийшла і подякувала. Я запропонував, що зачекаю і потім підвезу  їх додому, але вона відмовилась, сказавши, що живе поруч. Я все ж таки довго чекав у машині, переосмислюючі нашу розмову, але Лана не з'явилася. Видно дійсно вийшла додому іншим виходом.

    Але я все ж таки її знайшов! І тепер треба якось знайти шлях повернення боргу. Наступного дня у той же час я чекав Лану  в машині біля її офісу. І тепер, коли вона вийшла, я помітив те, що не кинулося в очі вчора, за емоційністю зустрічі. Одягнена вона була не те, що просто, а навіть біднувато. Сіреньке не модне пальто, такі ж простенькі чобітки і геть недоречна сумочка, доволі великого, як для зросту Лани, розміру. А на обличчі закарбована чи то печаль, чи якась туга. Я вийшов з машини і привітався.

- Я тепер, як і колись раніше, Ваш водій. Буду Вас возити, - пожартував я.

- Так, як було раніше, вже не буде ніколи, - сумно відповіла Лана.- І зайве це. У Вас своє життя. Я бачу, Ви вже геть не схожі на водія. Дорогий одяг, новеньке авто, робота, напевне сім'я. Навіщо Вам це?

- Ну що Ви! Сім'ї я не маю, на роботі я сам собі хазяїн. А піднявся я, дякуючи роботі у Вас. Тому час віддавати борги.- це вже майже прямим текстом відповів я. -  Та й Софійку хочеться побачити. Може й вона мене пам'ятає.   На останніх словах очі Лани закліпали і з них потекли сльози, а потім вона заридала. Я розгубився і не знав, що робити. Потім,  несподівано для себе,  притис її до грудей і став  гладити   волосся. Мабуть, щоб заспокоїти. Не знаю. Я вперше попав у таку ситуацію, коли жінка ридає у тебе на грудях. Через кілька хвилин, спохватившись, що збоку ми виглядаємо не зовсім гарно: ну ніби то чоловік довів жінку до сліз, а тепер заспокоює,  я повів Лану до машини. Сіли разом на задньому сидінні. Вона вже не ридала і стала заспокоюватися. Потім ми сиділи мовчки, поки Лана сама не порушила тишу:

- Вибач мені, - вона перейшла на ти і мені це сподобалося,- я не стрималася. Але цей біль у мені вже понад два роки і ні з ким було поділитися. Ти запитував, що у мене трапилося, то, мабуть, час  тобі розповісти. Ми розлучилися. Точніше, він  викинув мене на вулицю, як якусь ганчірку, а Софійку залишив у себе, позбавивши мене материнських прав. Ти ж розумієш, при його зв'язках та статках. Але, мабуть, тобі треба знати все з початку:

  Народилася я і виросла у невеликому провінційному місті. Жили ми у великій просторій трикімнатній квартирі у «судному домі». Так називали наш будинок, який колись збудували спеціально для працівників суду і прокуратури. Бабуся моя була суддею і квартира була її. Не зважаючи на грізну посаду бабусі, жили ми всі дружно і я ніколи не чула якихось сварок. Зятя свого бабуся любила, хоча і говорила йому, що по життю він «вєдомий». Але вела його не вона, а моя мама, яка, як мені здавалося, вела і бабусю.

 Я закінчувала школу і готувалася до випускного. Бабуся вже років чотири, як померла. Мама ніби вже заспокоїлася і змирилася з утратою. Все було добре, коли раптом мама померла. Уві сні, лягла спати і не прокинулася. Щось їз серцем, чи тромб. Я той час погано пам’ятаю. Атестат мені видали по оцінках, ніяких екзаменів я здавати не могла.  Вступ до вишу, а я збиралася вчитися дизайну, відпав. Адже я днями лежала у ліжку у якомусь заторможеному стані. Тато теж був пониклий і подавлений, наче у нього обірвались  вітрила. Але на ньому була ще я і він тримався. Ходив на роботу, займався домашніми справами і намагався   розтормошити мене. Йому це вдалося, коли була вже пізня осінь. Одного ранку він примусив мене одягнутися і піти з ним на роботу. Тато був будівельником і працював виконробом у якійсь будівельній фірмі. Його керівник згодився взяти мене учнем у дизайнерський  відділ. Робота була цікава, те що мені завжди подобалося, я втягнулася і почала відтаювати.