Лана

   Мені від самого початку знайомства Лана здалася трохи дивною.  Точніше і знайомства як такого й не було. Одного разу, десь через  кілька тижнів  моєї роботи, у неділю,  сім’я зібралася до міста. Моросив неприємний дощик, і Соню везли у дитячий розважальний центр. З будинку вони вийшли усі разом, але мала побігла до машини першою. Я, порушивши правила, вийшов і відчинив їй дверцята.

- Я - Соня! А тих то?, - спитала вона зупинившись.

- Я- Сергій, твій водій, - пожартував я, -  прошу Вас, принцесо.

     Підійшли батьки і мовчки посадили Соню між собою. Дорогою у салоні щебетала тільки одна Соня. А я зміг роздивитися Лану. Невисокого зросту, темне волосся з короткою зачіскою, гарненьке личко, красива фігура. Це все, що я встиг розгледіти, поки вона йшла і сідала у автомобіль.

А далі, у дзеркало, помітив очі. Великі, темні, красиві, але з  якимось  відсутнім поглядом. Саме так. Якщо Віктор Іванович  дивився на мене навскрізь, то ця просто мене не бачила. Та й не тільки мене. Здавалося, що вона не звертає уваги і на навколишній світ.

    Це вже потім я помітив, що і  життя вона вела досить замкнуте. Я не бачив, щоб до неї приїздили подруги, та чи й  були вони. Не було у них прийомів, за виключенням дня народження Софійки. Маючи у гаражі своє авто, вона при мені жодного разу не виїздила на ньому. Не була фанаткою шопінгу, масажних салонів, перукарень  та фітнес клубів. І це при її можливостях. Я возив  декілька разів їх, разом з покоївкою, у бутіки за покупками.  Це вони купували одяг до виходу у світ, я так це називав. На чиїсь дні народження та прийоми у мерії. Купували вони все досить швидко, та виглядала вона потім у цьому просто шикарно. Але погляд був завжди той самий відсутній, що при виїзді на бал, що звідти.

   Тільки одного разу, випадково, я помітив  живий блиск у неї в очах. Це було в один із моїх, таких рідкісних, вихідних,  коли  Віктор Іванович полетів на пару днів у Відень. Відіспавшись та наївшись, я вирішив прогулятись  садибою, і натрапив на Лану, яка разом із садівником щось робили у квітнику. Сказати, що цей квітник був красивим – не сказати нічого. Це був витвір мистецтва. Навіть мене, людину, яка в цьому нічого не тямить,  яка до цього  могла би милуватися тільки маминими клумбами на дачі, вразила ця краса. Та так, що я тільки ковзнув поглядом по округлих формах хазяйки, притаманних  позі жінок, працюючих у квітниках.   Привітався, більше до  Петра Васильовича,  з яким перетинався вже не раз. Тим паче, що на мої привітання хазяйка ніколи не відповідала.

- Доброго дня, - розігнулася і привіталась вона вслід за садівником. І я побачив зовсім інші очі. Точніше ті ж самі- великі, красиві темні очі, але  наповнені живою енергією. Це мене так вразило, що я вибачився за те, що їх відволікаю і пішов.

- Цікаво,- думав я, неспішно прогулюючись по парку, - що тут не так? Чому ж у неї постійно такий відсутній погляд? Чоловік – тиран ? Так ніби й ні. Я бачив  як рівно і спокійно він спілкується з нею. Та й не помічав я за Віктором Івановичем якихось вчинків, притаманних  жорстоким людям. Та й коханки, гадаю, він не має, адже майже весь час у мене на виду, окрім, правда, більярду та преферансу.

  Потім я ще кілька разів помічав у Лани той самий живий  погляд, коли вона проводила час   з донькою наодинці. Але бачив я їх дуже рідко - робота займала більшу частину мого життя.