Божок

О 8-28 я під’їхав  до  ганку будинку. Черех хвилину з'явились ще один такий самий «Мерс» і позашляховик.

З нього вийшло четверо охоронців, одягнутих так само, як і я. Завченими рухами зайняли кожен свою позицію. Відчинилися двері, і вийшов хазяїн. Відразу роздивитись я його не зміг, так як першим, прикриваючи, йшов охоронець. І тільки тоді, коли він сідав на заднє сидіння  автомобіля, у дзеркало заднього виду я роздивився і зрозумів свою помилку. Це точно його прізвище : Божок! Трохи нижче середнього зросту, повненький, але не товстий, майже лиса голова на короткій шиї із залишками стриженого темного волосся, якийсь, неначе маснуватий погляд: відразу   нагадали мені образ   індуїстського божка.  Тільки - но зачинилися двері ( як мене вчив Павло), я рвонув з місця. Інші машини не відставали, йшли на рівній однаковій дистанції. Я мчав по шосе назустріч своїй  новій  роботі і, як виявиться потім, своїй долі.

    Далі пішли дні, схожі як дві краплі. Вранішні перегони, чекання у офісній кімнаті водіїв, поїздки по місту. Інколи вільного часу було багато, але нікуди  не вийдеш – команда на виїзд могла поступити будь-яку хвилину. Я часто телефонував сестрі, інколи мамі. Вони знали, що я покинув інститут і працюю. Мама трішки пожурила мене за мою легковажність, але змирилась і сказала, що  батько поки не знає. Вона говорить йому, що я телефоную їй і у мене все добре.

Додому ми повертались майже о дев’ятій. В холодильнику мене завжди чекала вечеря і це було в радість. Адже обідали в офісі ми о 14, а тут 21! І перекусити щось було просто не реально.

     Так пролетів тиждень. Я почував себе втомленим і дивувався: фізично нічого не робив, як на СТО, а від чого ж втомився. Тому порадів, що завтра суббота, і я відісплюся. Коли під кінець дня зателефонував Павло і попередив, що завтра у нас заняття зі стрільби і о 9-00 треба бути у спортивному одязі,  мене заберуть. А потім ще й  виявилося, що ми їдемо не додому, бо у хазяїна по п'ятницям  гра у більярд.

     Повернули ми біля опівночі, так що вранці я був, зі слів Павла, пом’ятий, як паперова серветка. Багатьох охоронців, які зібралися у тирі, я знав, Адже вони постійно мінялися на посту біля будинку і відчиняли нам ворота.

- Ну що, Сергію, зі зброєю доводилося мати справу? – запитав мене Павло.

- Так, у школі ми стріляли із малокаліберної гвинтівки.   Але пістолета в руках навіть не тримав, - відповів я.

- О, то це у нас снайпер,- пожартував хтось із хлопців.

- Бійці, для інструктажу вишикувались!- подав команду Павло.- Інструктує директор тиру Іван Миколайович,    він же є і керівником стрільби. А з новачком буду займатись я.

 Ми вийшли у кімнату для чистки зброї.

    -  А тепер уважно слідкуй за моїми діями, - сказав Павло, дістав із валізи кобуру з ременями, дістав пістолета, витягнув звідти обойму з патронами, пересмикнув затвор, навів пістолета на стіну з щитом і натиснув гачок. Щось сухо клацнуло, і раптом залунали  постріли. То в тирі почали стрільбу, а виглядало так, ніби Павло дав команду.- Це пістолет «Глок», дуже надійна машина. Витягнув – і стріляй. Це тепер твоя зброя, а ось дозвіл на неї на твоє ім’я. На роботі зажди мати їх із собою. В твоїй кімнаті будеш тримати у сейфі, який розміщено в одній із тумбочок біля ліжка ( дивно, що я їх не відчиняв і не помітив). Ну і, звичайно, тримати його чистим. У нас так говорять: тримай жінку у ласці, а зброю у змазці.

За дві години, поки тривали стрільби, Павло навчив мене правильно одягати кобуру, щоб її не було видно під одягом, швидко витягати з неї і класти назад пістолета, розбирати і складати пістолета навіть з закритими очима та чистити його. Потім ми перейшли до тиру і почали стріляти. Стоячи, з однієї руки, з двох, з коліна, лежачи,   з-за рогу. Я навіть не припускав, що це все так не просто.

 Додому їхав з якимось підйомом та задоволений, навіть не дивлячись на те, що у вухах ще довго стояв шум від пострілів. А от неділю провів майже весь день у ліжку, навіть, не виходячи на вулицю.

   Далі життя покотилося, як по накатаній колії. Виїзд -приїзд,  день-ніч. Ніякого особистого життя. Як на короткому повідку. Це так сказав мій батько. Він якось мені  зателефонував. У інституті взнав, що я вже більше року там не навчаюсь, тому виговорив все, що про мене думає. Що я невдаха і неук,  розчарував батьків, замість одержання вищої освіти пішов батрачити, у слуги, до буржуїв на короткий повідок.

   Мій хазяїн Віктор Іванович Божок, як виявилося, мав дійсно деякі буржуйські звички. Не знаю, як він спілкувався у офісі зі своїми підлеглими, мені  не доводилося цього бачити, але я для нього не існував. Ну як людина. Він ніколи не звертався до мене по імені. Все наше спілкування зводилось до його коротких, ніби  для робота, команд. При чому, ніколи не підвищував голосу. Навіть коли він дивився інколи на мене, то було відчуття, що я прозорий.  А ще Віктор Іванович був страшним педантом. У нього було все строго розписано і регламентовано. Робота, наради, ділові зустрічі, відпочинок. Іноді цей парадний стрій  руйнували несподівані виїзди до столиці,  але це було більше винятком. І всюди, навіть на  п’ятничний більярд, ми їздили  звичним кортежем із трьох машин. Відрізнялися тільки суботні виїзди на преферанс. В цей день хазяїн пізно прокидався, довго плавав у басейні, обідав із сім’єю. Виїжджав о 15-00 тільки зі мною, без супроводу. У місті  ми  зупинялися  біля одного й того ж елітного житлового комплексу, він мовчки виходив, навіть не говорив стільки його чекати.  Повертався завжди біля 21 години, якийсь повеселілий і збуджений,  і з помітним рум'янцем.