Метінвест

     Вранці, на вже минулу мою роботу, приїхало авто, і мене  відвезли до офісу. Зайшли до начальника служби безпеки. За столом сидів худорлявий літній чоловік з коротко стриженим сивим волоссям. На перший погляд  мені здалося, що він  схожий на сенсея із японських фільмів. Але коли він підвів очі, я аж здригнувся: погляд був такий пронизливий і колючий, що мені ледь вистачило сили не відвести очі. А ще, неначе зкам'яніле сіре обличчя без прояву жодної емоції.                      

–Та ні, ніякий це не сенсей,- подумав я, - то справжнісінький  тобі  енкаведист.

      Володимир  Ілліч, так звали начальника служби безпеки, (правда  йому краще пасувало б Фелікс Едмундович), розповів мені, постійно просверлюючи наскрізь своїми очима, про місце моєї роботи,  вимоги  до неї  та мої  обов'язки.  Виявилося,  що це великий металургійний  холдинг  з прогнозованою назвою  «Метінвест».  Власником і Генеральним директором його  є  Віктор Іванович Божок. 

–Ну да, - подумав я,  - Божок! Колись, мабуть, був якимось Голопупкіним, а коли став підгрібати капітал,  змінив прізвище.

   Моя подальша робота геть не скидалася на ту райдужну картину, що  намалював  мені дядя Вася. Автопідприємство холдингу  мало досить великий парк, і мені довелося працювати майже на всіх авто, які дозволяла   категорія «С»  мого посвідчення. При - чому, мене  затримували на одному авто день-два, а далі пересаджували на інше. Під кінець місяця я вже подумував повернутися на СТО, та одержана зарплатня  мене таки  здивувала. Вона була  не як за півріччя на минулій,  але на три-чотири місяці тягнула точно. А оскільки мої походеньки в нічні клуби та по дівчатках (тепер вже, правда, на вихідних) вимагали  значних  капіталовкладень, я залишився.

   Через декілька днів мене викликали до Володимира  Ілліча.

 – Знову в Смольний,- усміхнувся я про себе.

- Ну що, Сергію, - здивував  мене  «Бульдог» ледь помітною посмішкою (тепер я вже знав, що так  у автопарку позаочі називали начальника СБ за його хватку), - ти пройшов випробувальний термін. Із завтрашнього дня ти  вступаєш у повне розпорядження Віктора  Івановича. Сьогодні здаєш  свою орендовану квартиру, збираєш речі  і о 14-00 повинен бути у приймальні генерального директора. Ось тобі перепустка. І ще одне: тобі доведеться забути про нічні клуби та дівчаток. На певний час.

 Його обізнаність у моїх справах геть не здалася мені дивною. Знає свою роботу.

- Енкаведе, воно й у холдингу енкаведе! – сумно пожартував я про себе.

      За місяць роботи в автопарку дисципліни мене навчили. Рівно о 14-00 я зайшов у приймальню. Посередині величезної, розкішно  обставленої кімнати, стояв  такий же величезний стіл. За ним, неначе загубилися у просторі, сиділо двоє жінок. Я підійшов і звернувся  до старшої на вигляд. І не помилився. То була помічник Генерального директора Інеса Василівна.

- Добре, Сергію, - посміхнулася  Інеса  Василівна і комусь зателефонувала. – Присядьте.  – Ларисо,- сказала вона дівчині, що зайшла у приймальню, - Це Сергій, новий  водій  Віктора Івановича. Їдьте і підберіть йому необхідний спецодяг. Сергію, беріть із собою свої речі, Вас потім відвезуть куди треба.

  У машині я нагадав  Ларисі, що мені видавали у автопарку спецодяг з фірмовим логотипом і він за місяць майже не зносився, як новий. Вона посміхнулася і сказала, що одяг залишився в автопарку і мені він більше не потрібен. Ми заїхали в якийсь солідний бутік,  і Лариса на свій смак відібрала мені  чотири костюми,  плащ,  пальто, майже два десятки різних сорочок  і  шість   пар  взуття. Побачивши  мої  злякані очі – розрахувалася карткою і веліла нести це все в машину. Я багато змінив робіт, різний спецодяг  видавали, але такого  ще не бачив.

     Водій завіз Ларису до офісу, а потім ми попрямували за місто.  Це я зрозумів, коли міські краєвиди  змінилися  на  ліс, який високою стіною нависав з обох сторін  над шосе.