Університети

      Знайшовши у іншому місті  інститут, дуже близький до профілю заводу, де працював батько,  повідомив, що буду продовжувати  династію і почав готуватися до вступу. Батьки трохи посумнівалися у щирості моїх намірів, але згоду таки дали.

      Вступив о Вузу я на диво легко, і вже на осінь мама пакувала мені валізи, а батько сам відвіз мене до гуртожитку і, звичайно, все перевірив: побував в нституті, роздивився кімнату в гуртожитку і познайомився з хлопцями, яких поселили разом зі мною. Потім на прощання сказав: - Синку, ти вже дорослий. Сподіваюсь, ти вчитися сюди приїхав.

       Перше півріччя навчання пролетіло швидко і без проблем. Звикав  до товаришів, інститутських аудиторій, викладачів. Ще за шкільною звичкою  вчився добре, багато нових предметів були цікавими. Вдома на канікулах батьки  продивилися  залікову книжку і залишилися задоволеними.

  А з настанням  весни прийшло й  усвідомлення повної свободи. На заняттях бував все рідше і рідше, проте  став “завсігдатаєм”нічних клубів та кафе. Потім вечірки, спиртне,  дівчата, і -  закрутилося.  Перший курс ледь  закінчив з декількома  «хвостами», а на другому зрозумів, що на зимовій  сесії  не  складу жодного  іспиту. Тому покинув інститут, не чекаючи, що мене звідти відрахують. Звичайно ж, пішов і з гуртожитку. Додому не поїхав, а щоб оплачувати  квартиру, почав працювати.  Де тільки і ким я не працював! Не хочеться і згадувати. Батькам не сказав нічого. Телефонувала, зазвичай, мама і я радісно рапортував  їй про свої  «успіхи».                                                        

    Якось  в пошуках чергової роботи потрапив на СТО. Авто я любив. Та й автошколу закінчив ще вдома. На батьковій  машині не один раз доводилося  робити незначні ремонти, і він    до цього мене заохочував. А одержавши посвідчення водія, із задоволенням возив усю сім'ю. 

Автослюсарі,  що поралися біля авто на підйомниках,  на моє запитання, чи є у них робота,  вказали на двері в кінці примішення. У кабінеті,  який так можна назвати з великою натяжкою, за столом сидів чоловік років п'ятидесяти. Стіл стояв не посередині кімнати,  як зазвичай у керівників, а якось ніби осторонь. Та й товстий лисуватий чоловік нагадував класичного бухгалтера. Я мовчки зам'явся на вході.

- Що юначе мовчиш,  якісь проблеми з авто? Може батькову розбив? - щиро посміхнувся він.         -Та ні,  я роботу шукаю. Вам слюсарі не треба? - нарешті спохватився я.

- Ну присядь,  поговоримо. Я- Василь Анатолійович,  власник цієї СТО, хоча хлопці зовуть мене дядя Вася. Ну розповідай,  що закінчив і що вмієш робити.

Довелося чесно викласти всю свою історію з географією. Дядя Вася слухав посміхаючись, але не перебивав. Потім задав декілька питань по обслуговуванню авто  і резюмував: 

- Ну що, хлопче,  дещо ти дійсно знаєш,  але для роботи цього недостатньо. І повір,  ніде тебе з таким багажем не візьмуть.

Я знітився,  роздумуючи, куди ж мені далі йти у пошуках роботи.           -Але я тебе візьму, - несподівано підсумував дядя Вася, - ти нагадав мене самого в такому ж віці. Мені тоді допомогли і я тобі допоможу.  Попрацюєш місяць учнем,  а там як себе покажеш. 

 Робота мені подобалась і, щоб себе вдосконалити, я  працював багато і, навіть,  іноді ночами. Дядя Вася   до мене відносився дуже добре і всіляко допомагав.  Так пройшло пів року. А одного разу,  коли до нього звернулися від  нашого  клієнтіа, відомого у місті бізнесмена, з проханням запропонувати  тому персонального водія,  він назвав мене.                                                           

  - Будеш їздити на шикарних атомобілях, а  зарплатня там за місяць, як у нас  за півроку, - заспокоїв він, на моє запитання, чому від мене відмовляється. - А  якщо не сподобається щось, повернешся.