Сергій

   Володимир Дрозд.                                 Світлячок.

        Я люблю подорожі.  Не тільки ті, щоб з рюкзаком за плечима,  горами чи лісом. Ні. Просто мені подобається   не сидіти на місці. На авто, залізницею, летіти літаком.  У відрядження  або по справах, самому або з сім'єю. Таке собі постійне відчуття руху. Це, мабуть, прийшло  ще з дитинства, коли батьки, збираючись  у гості до маминої  тітки у віддалене  село, брали мене з собою.  Туди було  десь кілометрів  близько двадцяти. На сьогодні така відстань здається мізерною для автомобіля.  А в кінці 50-х основним  транспортом  на селі  була бричка та підвода. І шлях той займав   біля шести годин. Батько кидав на воза сіно, яке слугувало кормом  для  коня   та м'якою запашною постіллю для мене. Я лежав  горілиць  у тому пахучому  різнотрав'ї, дивився на  дивовижні візерунки хмаринок, і то спав, чи то марив  якимись дивними картинками незвіданих подорожей.

Потім, вже студентом,  жодного вихідного не сидів вдома: піші походи лісом, річкою на байдарках, гонки на мотоциклах, у гості до друзів та рідних. Постійний рух і зміна декорацій.

   Такі собі спогади  наплинули  на  мене  під  монотонний стук  коліс та розмірену  хитавицю  вагону. Заколисує.  Але чомусь не спиться. Сиджу один у купейному вагоні, дивлюся у темне нічне вікно. Як тут не згадати, коли ще молодим, у постійних своїх відрядженнях, мріяв проїхати у купе спального вагону вдвох з якоюсь дівчиною. І як мені це таки випало: тою дівчиною була бабуся років під 80, яка їхала на курорт у Одесу по пільговій путівці учасника війни. Вдалині  видніються вогні якогось міста.  Поїзд стишує хід і незабаром  зупиняється. Тишу нічного сонного  вагону  порушують  чиїсь приглушені голоси, і двері мого купе відчиняються.  Заходить  молодий, років  35-ти, високий, русявий чоловік. Вибачається, що потурбував, кладе речі,  знімає куртку, і сідає біля вікна напроти мене.                                                                                                                                   

  – Ви, не проти, якщо ми поспілкуємось?   Бачу,  спати ще не збираєтесь,   – заговорив він. – Мене звати Сергій.                                                                                                                                       

– Микола Петрович, - простягаю йому руку.                                      

 Міцний  потиск руки видає у ньому сильну та вольову людину. Це мої, набуті  роками життєвого досвіду, спостереження. Сидимо мовчки,    дивимося у вікно.Довго мовчимо. Потім таки звертається він:                                                                                                        - Вибачте, не хочу бути  нав'язливим, але  їхати нам ще довго. Бачу, ви людина з досвідом, чомусь хочеться щирості. Поговоримо?

  - Чому б і ні -  відповідаю. – Ви, мабуть, з бізнесом зв'язані? У справах до столиці їдете?                                

- Як Ви вгадали? У мене дійсно свій бізнес – автосалон, магазини  та мережа  СТО.

–Так, спостережливість просто. І як, успішно бізнес рухається?                                                                                                                                     

- Гріх жалітись. Дійсно, успішний. Ось їду у столицю вирішувати питання  подальшого  розширення.

       Далі  поговорили  про  сьогоднішні проблеми в бізнесі, пожурили, як годиться, місцеве керівництво та уряд, і перейшли на сім'ї. Я в декількох словах розповів про дружину, своїх доньок та внуків, і затих. Помітив, що мій співбесідник повернувся задумливо до вікна.   Я не став нічого випитувати, теж  сиджу мовчки. Через деякий час Сергій якось тяжко видихнув, повернувся до мене і  почав швидко говорити, схоже, щоб не передумати:                                                                                               

  - Знаєте, мені здалося, що Ви саме та людина, якій я можу розповісти все. Ви мене не знаєте, я Вас не знаю. Ми живемо в різних містах і, більше всього, ніколи   не побачимось.  Повірте, я вже багато років не маю спокою в душі  із-за тих ганебних помилок, чи навіть злочинів, які я зробив у молоді роки. І виговоритись мені ні перед ким. Точніше, треба було б все розповісти дружині, але я не можу. Це зруйнує не тільки мою сім'ю, а й все, що я дуже люблю, адже    збудував  його сам.  

     Мої  батьки на той час були відомими в нашому місті людьми: мама – головний лікар однієї з лікарень, а батько – директор  заводу. Сім'я була  забезпеченою, але можете уявити, як  нам  було непросто з моєю  молодшою сестрою,  справлятися з двома керівниками. Це тепер я можу з цього жартувати, але на той час мене дуже напружували їх методи виховання. Та ще до того, я мав досить непокірний та вибуховий  характер, підсилений юнацьким максималізмом.  Проте, у школі я вчився добре, за виключенням  дисципліни. Було всяке:  то суперечки з вчителями, які не досить терпляче сприймали моє відстоювання своєї точки зору, то розбиті носи, а бувало, й розбиті футбольним м'ячем шибки. Одним словом, мій батько був частим  гостем у школі, і не тільки тому, що завод багато в чому їй допомагав. Звичайно,  такі мої витівки не залишалися без батьківської уваги. Ні, ніхто мене не “поров” ремнем  чи  ставив на коліна  у куток. Виховні  моменти  зводились  до суворих затяжних монологів, заниженням  моєї  купівельної спроможності  та що було найтяжчим, це – обмеження   моєї,  зовсім не широкої  свободи. Отак, у стані постійної  боротьби з  оточуючим середовищем  та собою я закінчив школу.  Питання, чи вступати до  ВУЗу  не було. Звичайно, вступати - і як подалі  від дому. До свободи.