Володимир Дрозд. Світлячок.
Я люблю подорожі. Не тільки ті, щоб з рюкзаком за плечима, горами чи лісом. Ні. Просто мені подобається не сидіти на місці. На авто, залізницею, летіти літаком. У відрядження або по справах, самому або з сім'єю. Таке собі постійне відчуття руху. Це, мабуть, прийшло ще з дитинства, коли батьки, збираючись у гості до маминої тітки у віддалене село, брали мене з собою. Туди було десь кілометрів близько двадцяти. На сьогодні така відстань здається мізерною для автомобіля. А в кінці 50-х основним транспортом на селі була бричка та підвода. І шлях той займав біля шести годин. Батько кидав на воза сіно, яке слугувало кормом для коня та м'якою запашною постіллю для мене. Я лежав горілиць у тому пахучому різнотрав'ї, дивився на дивовижні візерунки хмаринок, і то спав, чи то марив якимись дивними картинками незвіданих подорожей.
Потім, вже студентом, жодного вихідного не сидів вдома: піші походи лісом, річкою на байдарках, гонки на мотоциклах, у гості до друзів та рідних. Постійний рух і зміна декорацій.
Такі собі спогади наплинули на мене під монотонний стук коліс та розмірену хитавицю вагону. Заколисує. Але чомусь не спиться. Сиджу один у купейному вагоні, дивлюся у темне нічне вікно. Як тут не згадати, коли ще молодим, у постійних своїх відрядженнях, мріяв проїхати у купе спального вагону вдвох з якоюсь дівчиною. І як мені це таки випало: тою дівчиною була бабуся років під 80, яка їхала на курорт у Одесу по пільговій путівці учасника війни. Вдалині видніються вогні якогось міста. Поїзд стишує хід і незабаром зупиняється. Тишу нічного сонного вагону порушують чиїсь приглушені голоси, і двері мого купе відчиняються. Заходить молодий, років 35-ти, високий, русявий чоловік. Вибачається, що потурбував, кладе речі, знімає куртку, і сідає біля вікна напроти мене.
– Ви, не проти, якщо ми поспілкуємось? Бачу, спати ще не збираєтесь, – заговорив він. – Мене звати Сергій.
– Микола Петрович, - простягаю йому руку.
Міцний потиск руки видає у ньому сильну та вольову людину. Це мої, набуті роками життєвого досвіду, спостереження. Сидимо мовчки, дивимося у вікно.Довго мовчимо. Потім таки звертається він: - Вибачте, не хочу бути нав'язливим, але їхати нам ще довго. Бачу, ви людина з досвідом, чомусь хочеться щирості. Поговоримо?
- Чому б і ні - відповідаю. – Ви, мабуть, з бізнесом зв'язані? У справах до столиці їдете?
- Як Ви вгадали? У мене дійсно свій бізнес – автосалон, магазини та мережа СТО.
–Так, спостережливість просто. І як, успішно бізнес рухається?
- Гріх жалітись. Дійсно, успішний. Ось їду у столицю вирішувати питання подальшого розширення.
Далі поговорили про сьогоднішні проблеми в бізнесі, пожурили, як годиться, місцеве керівництво та уряд, і перейшли на сім'ї. Я в декількох словах розповів про дружину, своїх доньок та внуків, і затих. Помітив, що мій співбесідник повернувся задумливо до вікна. Я не став нічого випитувати, теж сиджу мовчки. Через деякий час Сергій якось тяжко видихнув, повернувся до мене і почав швидко говорити, схоже, щоб не передумати:
- Знаєте, мені здалося, що Ви саме та людина, якій я можу розповісти все. Ви мене не знаєте, я Вас не знаю. Ми живемо в різних містах і, більше всього, ніколи не побачимось. Повірте, я вже багато років не маю спокою в душі із-за тих ганебних помилок, чи навіть злочинів, які я зробив у молоді роки. І виговоритись мені ні перед ким. Точніше, треба було б все розповісти дружині, але я не можу. Це зруйнує не тільки мою сім'ю, а й все, що я дуже люблю, адже збудував його сам.
Мої батьки на той час були відомими в нашому місті людьми: мама – головний лікар однієї з лікарень, а батько – директор заводу. Сім'я була забезпеченою, але можете уявити, як нам було непросто з моєю молодшою сестрою, справлятися з двома керівниками. Це тепер я можу з цього жартувати, але на той час мене дуже напружували їх методи виховання. Та ще до того, я мав досить непокірний та вибуховий характер, підсилений юнацьким максималізмом. Проте, у школі я вчився добре, за виключенням дисципліни. Було всяке: то суперечки з вчителями, які не досить терпляче сприймали моє відстоювання своєї точки зору, то розбиті носи, а бувало, й розбиті футбольним м'ячем шибки. Одним словом, мій батько був частим гостем у школі, і не тільки тому, що завод багато в чому їй допомагав. Звичайно, такі мої витівки не залишалися без батьківської уваги. Ні, ніхто мене не “поров” ремнем чи ставив на коліна у куток. Виховні моменти зводились до суворих затяжних монологів, заниженням моєї купівельної спроможності та що було найтяжчим, це – обмеження моєї, зовсім не широкої свободи. Отак, у стані постійної боротьби з оточуючим середовищем та собою я закінчив школу. Питання, чи вступати до ВУЗу не було. Звичайно, вступати - і як подалі від дому. До свободи.