1. Від мрії до цілі

Анна сиділа на широкому підвіконні своєї квартири, що знаходилася за кілька кварталів від Консульства України в Нью-Йорку. За вікном вирувало життя справді великого міста: високі хмарочоси тягнулися до неба, жовті таксі миготіли в потоці машин, а натовп на тротуарах був ніби змушений чимось хаотично рухатися — кожен до своєї цілі. Хтось ніс у руках вуличну їжу — хот-доги, прецлі чи бургери, а інші — гарячу каву. Це був Нью-Йорк — місто можливостей та мрій, але для Анни воно іноді здавалося надто гучним і чужим.

Учора їй виповнилося двадцять п’ять років. Батьки, Петро та Ірина, переїхали в Америку, коли їй було сімнадцять. Тоді це здавалося чимось неймовірним: Анна ніби потрапила в екран телевізора, де завжди, на який канал не перемкни, показували Америку.

Батько працював у консульстві як дипломатичний аташе, допомагаючи українським емігрантам з візами та документами, а мама — адміністраторкою, організовуючи культурні події для діаспори. Вони хотіли кращого життя для дочки, і Анна це цінувала. Як вони й бажали, вона закінчила Нью-Йоркський університет із дипломом міжнародних відносин. Але замість того щоб одразу шукати роботу, вона мріяла про дещо інше.

— Gap year, — прошепотіла вона собі під ніс, дивлячись на хмари, що пливли над Манхеттеном.

Саме так називалася популярна традиція серед американських студентів — рік перерви після навчання, щоб подорожувати світом, волонтерити, пробувати нові хобі чи просто шукати своє покликання. Анна чула про це від своїх однокурсників: хтось їздив у Європу, хтось працював на фермах в Австралії, а хтось просто подорожував містами США, збираючи історії про свої пригоди. Для неї це був шанс нарешті відчути свободу після довгої адаптації, вивчення мови та навчання в університеті. Все це зайняло собі місце в найкращі роки її життя, і тепер хотілося відігратися та отримати бажане.

Але мама Анни не поділяла ентузіазму дочки. Вона була жінкою з сильним, панівним характером — висока, із завжди акуратною зачіскою. Її частіше можна було побачити в діловому костюмі, аніж у піжамі чи простому домашньому одязі. Працюючи в консульстві, вона бачила, як емігранти борються за виживання, і вірила, що успіх приходить тільки через наполегливу працю. Колись вона й сама відмовилася від власної мрії стати художницею і тепер хотіла того самого від дочки.

— Анно, досить літати в хмарах, — голос мами відірвав погляд Анни від неба. Вона стояла у дверях у костюмі, поверх якого був кухонний фартух. Із кухні вона принесла й приємний запах млинців.

— Тобі з чимось допомогти? — Анна зіскочила з підвіконня.

— Так, ти можеш допомогти нагодувати мою мрійливу дочку, яка чомусь не хоче будувати кар’єру, — із посмішкою відповіла мама, але все ж не змогла не підгірчити свої слова. — Ходімо за стіл, бо ми з батьком скоро йдемо з дому.

Мама одразу ж зникла в коридорі, й Анна пішла вслід за нею.

Мама помішувала суп і стежила за млинцями, одночасно час від часу заглядаючи в телефон. Іноді здавалося, що вона може одночасно робити все, що тільки захоче.

А от батько, Петро — добряк із сивими скронями, теплою посмішкою й окулярами на носі — сидів за столом та, як і кожного ранку, читав новини на планшеті. Він завжди був на боці Анни, згадуючи свою молодість у Львові, де мандрував Карпатами без копійки в кишені, збираючи трави та співаючи пісні з друзями.

— Я все ж хочу рік позайматися фотографією, — сказала Анна, коли перед нею поставили миску з супом.

— Доню, кар’єра важливіша за звичайні мрії, — відповіла мама та з тихим стуком поставила миску й перед батьком, який одразу ж підняв очі від планшета і з-під брів поглянув на своїх рідних.

— Мамо, це не просто мрії. Це gap year! Багато американських студентів так роблять. Подорожі, нові враження та саморозвиток. Я хочу присвятити цей рік фотографії. Може, навіть організую виставку чи видам альбом. Пам’ятаєш, як я в школі виграла конкурс на найкраще фото Києва? Це мій талант!

— Пам’ятаю, — відповіла мама, перекладаючи млинці зі сковороди на тарілку. — А ще я добре пам’ятаю, що в тебе пішов не один рік на підготовку до вступу в університет. Цим ти вже згаяла час, і більше його витрачати на звичайне хобі не варто.

— Я ж не винна, що мала вивчати англійську з нуля на такому високому рівні, — відгризнулася Анна, пригадавши той жах, коли дізналася, що для вступу в університет треба знати мову так добре, що навіть народжені в США не завжди володіли таким вокабуляром.

— Це Америка, доню, — усе ще стоячи лицем до плити, продовжувала мама. — Тут велика конкуренція, і зайняти гідне місце треба якнайраніше, інакше завтра на ньому опиниться хтось інший. Ти ж не хочеш жити, як ті вуличні митці, що продають свої фото туристам на Таймс-сквер за пару доларів? Можеш піти в консульство — я влаштую тебе на стажування. Або в якусь міжнародну організацію. Твій диплом вартий чогось більшого, ніж блукання вулицями з камерою.

Анна вже була готова просто піти та замкнутися у своїй кімнаті.

— Ірино, не тисни на дитину, — нарешті втрутився батько. — Я свого часу теж після інституту поїхав у Крим. Жив у наметі, ловив рибу, дивився на зорі. Це корисно для душі. Тому, доню, роби, як серце каже. Життя — не тільки робота та кар’єра.

— Дякую, — напругу Анни як рукою зняло.

— Добре, добре, — мама нарешті приєдналася до них за столом. — Але пообіцяй, що за рік повернешся до реальності.

— Я зрозуміла, — кивнула Анна, але про всяк випадок не стала нічого обіцяти.

— І не забувай носити з собою перцевий балончик, — додала мама та, поглянувши на годинник, взялася за їжу. Сьогодні на неї чекала якась важлива зустріч.

Анна посміхнулася та теж узялася за ложку й почала їсти, водночас подумки радіючи, що в неї були такі батьки. Навіть мама, яка часом дратувала Анну, все ж мала добре серце й знала, коли варто зупинитися.