Світло з вікна

Розділ 1. Ну, вітаємо, сестричко!

1945 рік, зима, переддень нового року. Сім'я Огаркових жила на вулиці Жуковського, в будинку номер 13 на 4 поверсі в 45 квартирі. У тій квартирі витала тиша і легка напруга, залишена після війни. Настя різала овочі на скромні порції олів'є і вінегрет, її вправні руки чітко і різко різали овочі, ніби вона все ще була на зміні в лікарні.

 Стас сидів поруч на табуретці і чистив картоплю, він робив це машинально, хоч його думки і були далеко, сповнені розчаруванням до себе через ганебний, на його думку, «білий квиток».

- Насть, ну навіщо ми ставимо стіл, якщо у нас і так є на кухні?

Почувся голос Іллі з вітальні, він допомагав ставити Еміру стіл. Вони вирішили так зробити, щоб підтримати святкову атмосферу, якої в цьому будинку тільки й було слово.

- Щоб у цьому напівзруйнованому будинку був хоч натяк на свято! І не скигли, а став.  

Прокричала Настя, не відриваючись від готування, все-таки після цих жахів під назвою «війна» і «блокада» хотілося хоч трохи чарівництва і хороших моментів. 

- А, ще й тарілки з чашками перенеси з серванту до вітальні. Та не смій розбити, а то сам на олів'є замість м'яса підеш!

- Добре, і я завжди акуратний, щоб ти знала! Не перекладай на мене свою криворукість!!!

- Нагадати випадок з маминою старою вазою?

Словесна суперечка викликала посмішку у Стаса та Еміра, але вони вирішили промовчати. Раптом пролунав дзвінок у двері, від несподіванки Ілля пошкодив свою частину столу, Апата ледь не порізала собі палець, а Стас завмер.

- Дивно, ми нікого не чекаємо...

- Може, це сусіди знову сіль просять?

Наївно запропонував Ілля, ще не знаючи, хто за вхідними дверима.

 Вся родина пішла до дверей, відкривши їх, вони побачили мамину подругу, тітку Таню, на її руках був малюк, закутаний у легкий плед.

- Дітки, впустіть, будь ласка, я не надовго.

Тітку, звичайно, впустили без зайвих питань, адже дуже добре знали цей тон голосу, сумний, значить, справа серйозна.

- Дітки мої, це ваша сестра, Лоліта... Ваша мама, дурепа така, в 44 зв'язалася з командиром і ось що вийшло.

Голос Тетяни затремтів, стримуючи плач, але вона продовжила.

- А коли наші солдати почали їх гнати, то ваша мама залишила її, казала, що не може тягнути дитину в невідомість... До себе її не можу взяти, у мене своїх 2 і чоловік з травмою.

Вона передала дитину Насті, та машинально витерла руки рушником і взяла сестричку на руки.

- Ще мама ваша передала лист, загорнула його в пелюшки, я його принесла... Тримай...

З кишені пальто Таня дістала конверт і віддала його Еміру.

- Вибачте, я піду, будь ласка, подбайте про неї, впевнена, ваша мама хотіла б цього... Прощавайте.

Тетяна швидко зникла за вхідними дверима, залишивши чотирьох дорослих людей у ступорі. Настя тремтячою рукою відкинула частину ковдри з обличчя дитини. На них подивилася малятко, світле волосся, великі волошкові очі, беззуба посмішка, ніби вона знала, що вдома, і худорба... 

- Господи, вона така худа, я відчуваю ребра і хребет крізь цю ганчірку... 

Прошепотіла Настя, дивлячись на худе обличчя своєї сестри, на якому мали бути м'які щічки, а не запалі ямки. Можливо, їхня мати не могла або не хотіла годувати Лоліту, ось тепер малятко і виглядало так, видовище було надзвичайно сумним, особливо коли Настя скинула весь плед, відкривши перед братами маленьке тіло їхньої сестри.

- ... І що будемо робити?

Тихо запитав Ілля, розглядаючи молодшу сестру, коли він дивився їй в обличчя, то малятко посміхалося, ніби вже впізнавши його і зрозумівши, що це її братик і всі тут її родина.


-Залишимо собі, вона наша сестра, ми її не кинемо комусь під двері.

Спокійно сказала Настя, ставлячи крапку в своєму рішенні. При цьому, кажучи це, вона гралася з Лолітою, трохи лоскочучи її пузик, а точніше шлунок, який так і відчувався через тонку шкірку.

- Але це дочка фашиста, ми не можемо виховувати ворога у себе під боком!

Запротестував Стас, звичайно, як і всі люди, він ненавидів німців, але зараз межі між дитиною і дочкою фашизму змішалися в одне. На нього подивилася Настя з такою злістю, ніби вона його зараз вдарить, вона притиснула Лоліту до себе мертвою хваткою.


- Це ДИТИНА, Стас, ДИТИНА! Вона ні в чому не винна, їй і року немає! Максимум 7 місяців!

Емір мовчав, дивлячись на цю грудочку кісток і радість тільки через те, що її обійняли. У його голові вже крутилися схеми, як убезпечити її і дати краще майбутнє. Нарешті він приєднався до дискусії, негайно припинивши її своїм рішенням.

- Так... Ми її залишимо у себе, документи я зроблю... У графі батько буде прочерк, людям не обов'язково знати правду...

Зависла тиша, але не тиша страху чи відчаю, як раніше, тепер це була тиша надії і передчуття чогось нового. Ілля порушив тишу відомим собі способом, сказавши дурницю і розвеселивши сім'ю заради розрядки обстановки.

-А може ти, Емір, напишеш їй нове ім'я, не Лоліта, а Лоло? А то так язик втомиться говорити!

Це викликало легкий смішок, Стас хоч і не був радий цій ідеї, але дивлячись, як їхня сестра так їм усім посміхається і агукає, це розтопило його серце.
Він простягнув руку і погладив сестру по голові.

-Лоло, так, нехай вдома буде Лоло... Ти ж згодна з цим, еге ж, крихітко Лоло?

У відповідь малятко весело поворухнуло ніжками, ніби погоджуючись.

Настя підняла Лоло над головою, що викликало веселий гул у крихітки.

-Що ж, вітаємо з вступом до нашої родини, Лоло!




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше