15. Частина сім'ї?

 Прокинувшись, я почула голоси. У вітальні розмовляли Мін і його мама. Розплющивши очі, боялася навіть поворухнутися. Двері в кімнату були трохи прочинені, але я нічого не могла побачити.  

- Ти ж розумієш, що вона не може жити з нами, - говорила мама Міна, а в мене перехопило дихання. - У неї є сім'я і дім. Джи Йон не повинна навіть залишатися в нас на ніч. Думаєш, про це ніхто не дізнається?   

- Я знаю. Її сім'я - це тітка і чоловік тітки. І він чіпляється до неї, коли напивається. Думаєш, це краще, ніж плітки про мене і Джи Йон?  

- Ми не можемо втручатися у справи людей. Навіть якщо Джи Йон стала для тебе другом...  

- Вона більше, ніж друг.  

- Вона все одно не зможе жити з нами. У неї є опікун. Вона неповнолітня дитина. Ми для неї ніхто. І з точки зору закону ми не маємо права забирати її до себе. До того ж вона все зрозуміє, навіть якщо ми не розповімо їй одразу. Дівчинці доведеться щось пояснювати. Вона дивується багатьом речам, які бачить у нашому будинку. Їй не варто сюди приходити. Усе це може погано закінчитися.   

- Уже надто пізно. Я довго про це думав і вирішив. Я хочу її залишити.   

- Міне, вона ж не іграшка. Вона людина. І ти вже дорослий хлопчик, ти повинен все сам розуміти. Одного разу тобі доведеться її відпустити. Або ти... Ні...  

- Вона мені подобається. Вона м'яка, ніжна і така тепла. Поруч із нею мені легко і водночас я почуваюся якось дивно. Розумію, що повинен гнати її від себе, але завжди хочу її бачити, знати, що з нею. Якщо я її не бачу... Це змушує мене хвилюватися. Але, коли я поруч із нею, боюся, що можу зробити їй боляче.  Вона така тендітна.   

 Серце моє прискорено тріпотіло. Розмова сина з матір'ю схвилювала мене. Вона була дивною і не зовсім зрозумілою, але я чула, що Мін хоче, щоб я жила з ними. А ось його мама, попри всю її видиму доброзичливість до мене, насправді не хоче, щоб я навіть приходила сюди. Але вона ніколи не показувала цього. Навпаки, мені завжди здавалося, що вона була рада мене бачити у своєму домі.   

- Тобі вона настільки подобається?   

 Мін нічого їй не відповів.   

- Що ж, - заговорила мама Міна після паузи, - вона подобалася мені як твій друг. Я приймаю її як твою дівчину. Вона мені подобається. Я не проти того, щоб вона стала частиною нашої сім'ї. Але зараз, милий, будь обережний. Вона ще дитина. Ти ж розумієш, про що я?  

- Я не чіпатиму її.   

 Я повернула голову, поворухнувшись. Ох, як же схвилювала мене розмова матері з сином.  

- Міне, - почула я стурбований голос його мами.  

- Я чую, - промовив Мін.  

 Він майже відразу зайшов у свою кімнату. Джи Мін почув, що я прокинулася? Хоча, чому дивуюся?  У Міна слух і нюх кращі, ніж у собаки чи кота. Його ніколи не можна було застати зненацька або чимось налякати, немов у нього очі були на потилиці. Здається, у його мами слух не гірший. Це вона перша почула і зрозуміла, що я прокинулася. Але я всього лише поворухнулася, зашурхотівши ковдрою. У цьому будинку така хороша чутність?  

- Ти прокинулася, - усміхнувся він. - Доброго ранку.   

- Доброго, - відповіла я трохи розгублено.   

 Він так уважно дивився на мене, немов хотів зрозуміти, чи чула я їхню розмову.  

- Твоя мама ще не прокинулася? - запитала, всіма силами намагаючись не показати виду, що чула їх.  

- Прокинулася. Вона вже встала.  

- Вона сердиться через те, що я тут? Через те, що я залишилася ночувати у вас?  

- Не сердиться. Вона переживає.  

- Через що?  

- Через те, що я можу скрутити шию твоєму дядечкові.  

 Я злякано глянула на Міна.   

- Ти ж це не серйозно?   

- Ні. Вам обом нема про що турбуватися.   

 Не можу сказати, що я йому не повірила, але залишився якийсь неприємний осад. Почуття тривоги, немов якась тінь нависла над моїм щастям. І страх втратити Міна знову нагадав про себе.   

 Чому я подумала зараз про це?  

 Я дивилася на Джи Міна, і не могла вгамувати неприємне відчуття тривоги.   

- Усе буде добре, - промовив Мін, усміхаючись, - Джи Йон. Я і пальцем його не чіпатиму. Якщо з ним щось і трапиться, то не з моєї вини. Відповідати за нього доведеться, як за нормальну, повноцінну людину.  

 Слова Джи Міна трохи заспокоїли мене. Принаймні, Мін розуміє все. Він завжди був розважливим і врівноваженим, спокійним. Але після того, як ми зблизилися, він став більш емоційним. Скільки разів я бачила, як він заходився від люті?  І причиною частково була я і мої проблеми. Як я можу захистити його від своїх проблем?   

 І, до речі, про проблеми. Що мені доведеться вислухати сьогодні ввечері, коли повернуся після школи додому? Від того, що я не ночувала вдома, у мене не буде ще більше проблем? 

 Я змушувала себе не думати про це в школі. Мін намагався відвернути мене від таких думок. А я знала, що мені потрібно ще трохи потерпіти. Пів року, і я закінчу школу, стану повнолітньою, зможу позбутися опіки своєї тітки і необхідності жити в її будинку. Я стану самостійною і не залежатиму від когось.