13. Перше побачення?  

 Ми з Джи Міном прийшли до моря і якийсь час просиділи на причалі. Свіжий морський вітер із прохолодою приносив ясність у думки. Там десь залишався вчорашній день і все, що сталося. Але водночас, якщо уявити, що життя - це величезна будівля, я розуміла, що зайшла в зовсім іншу кімнату, з якої вже назад не вийду. Не зможу повернутися, а лише тільки можу дивитися на зачинені двері в минуле. Але, чи є сенс дивитися на них? Певною мірою там було затишніше. Навіть не затишніше, а звичніше, простіше. Кожен день був схожий на попередній. А за ці кілька днів я прожила ціле життя. І я не знаю: добре це чи погано. Усе навколо мене змінилося, навіть ставлення оточуючих до мене стало іншим. І я сама не можу вже ставитися до тих, кого знаю, як раніше.   

 Я крадькома поглядала на Джи Міна. Якось дивно почувалася. Дуже швидко моє життя перетворилося на незрозуміло що. Я не можу просто розслабитися і побути в стані спокою. Могла лише почуватися спокійніше вдома у Джи Міна, немов це острівець посеред бурхливого океану.   

«Добре, що в тебе є той, хто зможе тебе захистити. Тримайся за нього. Він хороший хлопець і ти йому дуже подобаєшся».  

 Тітці Мін здався хорошим. Вона каже, щоб я трималася за нього.  

- Хочеш мені щось сказати? - запитав Джи Мін, коли я вкотре на нього глянула.  

- Ні.  

- Ти мовчиш, - промовив хлопець, після нетривалої паузи. - І зараз мені важко зрозуміти, про що ти думаєш.  

- За цей тиждень багато що сталося. Ніхто й ніколи, після того як я залишилася жити з тіткою, не піклувався про мене так, як ти. Ніхто і ніколи відтоді не захищав мене і не цікавився: чи поїла я, чи добре почуваюся, про що думаю і чого хочу. Нікого не могла назвати своїм другом і розповісти про те, що тривожить мене і чого я боюся. Ніхто не перевіряв, чи все зі мною гаразд.   

- І що тебе турбує?  

- Те, що я звикаю до того, що ти поруч. І не знаю, що з цим робити.  

- Нічого не потрібно робити. Просто не ховайся від мене під ковдрою.  

 Я глянула на Міна не розуміючи.  

- У тому, що ти звикла до мене, немає нічого поганого. Коли ти не почуваєшся поруч зі мною некомфортно і скуто, хіба це погано? Мені подобається бути твоїм ангелом-охоронцем. Мені сподобалося оберігати твій сон.  

- Тобі не обов'язково було це робити.  

 Я відвела погляд убік. Думка про те, що ми спали на одному ліжку, приємно хвилювала й розбурхувала уяву, від чого було навіть трохи незручно. Але водночас трішки ставало прикро. Адже я не знала і не чула, що Мін був поруч. Це немов нічого й не було. І я не знаю, що він робив. Адже хтось поклав мене в ліжко, після того як я знепритомніла, укрив ковдрою. І, до речі, чому я знепритомніла? Настільки перенервувала?  

- Ти залишився в нас ночувати, - промовила тихо. - Не думаю, що це правильно.  

- Ти про те, що ми спали разом?  

 Щось усередині тьохнуло. Я озирнулася на всі боки. Що, якщо нас хтось чув?  

- Поруч, - поправила Міна обережно.  

- М? 

- Поруч один з одним. Поруч - не означає разом.  

- Не бачу якоїсь різниці.   

- Гаразд, - благально промовила я, сподіваючись, що він не стане більш детально вникати в ці поняття.   

- Поруч із тобою - значить разом, тому що ти і я. Я і ти. Це означає: ми.  

- Добре. Нехай так.   

- Ми спали РАЗОМ. 

- Гаразд. Припини. Розголоси ще це привселюдно.   

- Це залишиться між нами.  

 Я зітхнула.  

- Що це ще за зітхання?   

- Я просто зітхнула.  

- Просто так не зітхають. Ти про щось хочеш запитати.  

- Не хочу я нічого. 

- Не чіпав я тебе. Тільки в ліжко вклав. Ти непритомно впала на підлогу.  

 Я злякано глянула на Джи Міна. Він... Чому він продовжує говорити про це?   

- Я нічого не питала.  

- Тобі все одно?  

- Ні... Тобто... Ти примушуєш мене червоніти.   

- Між нами була твоя ковдра.  

- М-м, - задумливо протягнула.   

 Я майже усміхнулася, але вчасно стримала усмішку. Мін думає про це, і це хвилює його не менше, ніж мене. Він сам сказав, що йому сподобалося оберігати мій сон.   

 Взагалі, гарно він назвав свій сон поруч зі мною. Виявляється, коли ти поруч із кимось спиш, отже, оберігаєш його сон. Ну так, головне вчасно прокинутися, якщо що.   

 Ми знову замовкли, сидячи поруч один з одним на лавочці і дивлячись на море.  

 Мін прекрасно розуміє, про що я думаю. Може, і не завжди, але зараз точно зрозумів. І це так бентежить. Ми, наче накоїли щось, і тепер не знаємо, як поводитися одне з одним. І хіба щойно між нами не вийшло щось на кшталт словесної перепалки? Але ж ми не посварилися? Просто дехто з нас не хоче називати речі своїми іменами. Тобто я.