8. Квіти сливи для милого демона. 

 У бібліотеці було не так багато народу. Зазвичай читальний зал і місця для самопідготовки заповнювалися після сьомої вечора. Я зітхнула з полегшенням. Буде можливість більш-менш спокійно позайматися. 

 Мін вибрав вільний стіл біля вікна.  

- Тут можна знайти відповідні книжки? - запитала, намагаючись не звертати уваги на кілька голів, що вивернулися в наш бік. 

- Звісно, є. Учитель Кан не давав би такого завдання для есе, якби тут не було таких збірок. 

- Чому ти так упевнений у цьому? 

- Він сам сказав. 

 Я зобразила все розуміючий вираз обличчя. Мін, скинувши свій рюкзак на стілець, покликав шукати необхідні збірники. Джи Мін досить швидко знайшов потрібний відділ, немов уже шукав таку літературу. Це були далекі стелажі, і навколо не було ані душі. Мені навіть сподобалося таке усамітнення в тиші сховища для книг. Нарешті, ніхто не витріщався на нас. 

 Розглядаючи корінці книжок, розуміла, що в руки потрапляє все що завгодно, тільки не те, що потрібно. І я зажурилася, адже абсолютно не знала, про що можна написати в есе. Точніше, знала, що це, але як саме написати... Потрібно спершу що-небудь прочитати, щоб щось спало на думку. 

 Я глянула на Джи Міна. Він захоплено переглядав книжки, що стояли на полицях. 

- Тобі доводилося раніше щось таке писати? - запитала, з надією дивлячись на нього. 

- Ні, - промовив Мін, не відволікаючись від свого заняття. - Але в цьому немає нічого складного.  Зараз знайдемо, що почитати. Про кохання або про що-небудь ще.  Китайська поезія незвичайна і терпка. Вона відображає звичаї та світогляд, природу. Це поезія думки, яка не відкидає почуття. У ній одне не виключає іншого і передає складність душевних переживань. Здебільшого вона сумна, але з її допомогою усвідомлюєш радість життя і все, чим воно нас обдаровує. 

 Від слів Міна віяло якоюсь зовсім не підлітковою розсудливістю, немов зі мною розмовляв дорослий чоловік або шаоліньський монах, який осягає мудрість світу. 

- Ти хоча б маєш уявлення, про що потрібно писати, - вимовила я, раптом згадавши про те, що Мін якийсь час жив у Китаї і в нього був наставник китаєць. 

- Коли один із нас знає, про що потрібно написати, - промовив Мін, - це непогано. Зараз що-небудь знайдемо відповідне і придумаємо дещо. Ось: «Жіночий образ у китайській ліриці».  

 Мін дістав якусь книгу і почав її гортати. А моя уява жваво намалювала буддійський храм і старого ченця, який сидить на ґанку в такому самому старому дерев'яному кріслі, щось повчально бурмоче, і Джи Міна, який сидить біля його ніг і захоплено слухає свого вчителя. Стіни храму забарвлюються м'яким світлом сонця, що йде за обрій, легкий вітерець дме в обличчя... Навколо спокій і умиротворення, подаровані красою природи і подихом ранньої весни... 

 Мабуть, усе так і було...  

- Якщо писати про кохання, - продовжив Джи Мін, - потрібно знайти ліричні пісні Шицзіна.  

 Мін повільно просувався вздовж полиць у мій бік і, врешті-решт, зупинився в мене за спиною. Картина, написана моєю бурхливою уявою, здригнулася і зникла. 

- «Китайська поезія Х-Х1 ст.». Хто знає, може з цього що-небудь і вийде, - вимовив Джи Мін і потягнувся за книгою, яка стояла десь на верхній полиці. 

 Мені потрібно було лише підняти очі вище. 

 Я, зробивши крок убік, щоб не заважати Міну, обернулася до нього обличчям. 

- Сподіваюся, - зітхнула. 

 Мін перевів на мене погляд.  

 У вузькому проході між книжковими стелажами відразу виявилося так мало місця, і було душно. Мін стояв занадто близько до мене. Я відверто злякалася під його пильним хвилюючим поглядом. Здається, навіть почервоніла. Навіщо він так близько підходить до мене? Раптом згадала, як він обійняв мене, коли хотіла піти, образившись на нього. Спогади про його обійми підштовхнули мене до втечі. 

- Я піду, сяду за стіл. Почекаю на тебе там, - спробувала усміхнутися я. 

 Моя спроба втекти не вдалася. Мін, безпардонно схопивши мене за передпліччя, зупинив. Я злякано поморщилася, бо це було досить болісно. 

- Мені боляче. Відпусти, - зажадала, але голос мій здригнувся.  - У мене синці залишаться. 

 Мін одразу ж відпустив мене. Я знову зробила крок убік, але Мін повернув мене назад. 

 Хотіла запитати: що він робить? Обуритися або ще щось. Але Мін шикнув на мене і питання обірвалося на слові «Що». 

- Вибач, я не хотів. Але... Хочеш скинути все на мене? - тихо промовив він, зробивши крок до мене ще ближче. 

 Я опинилася притиснутою спиною до полиць. 

- Але ж я не йду. Я хотіла почекати в залі за столом.  

 Мін знову шикнув, спрямувавши на мене суворий погляд. Було щось ще в цьому погляді. Щось майже тваринне і тепер лякаюче. Дивне відчуття, немов на тебе дивиться не людина, а хижак, що полонить, пригнічує своєю силою і перевагою, який знає, що його жертва не зможе втекти, тому що він одним стрибком припинить безглузду відчайдушну спробу уникнути плачевної долі.   

- А книги я в зубах триматиму? - запитав Мін як ні в чому не бувало.