Світло з пітьми. Мій дивний друг Мін.

7. Перший прогуляний урок.

Ми з Міном благополучно втекли зі школи. Здається, охорона не помітила нас. Але ось відсутність на уроці навряд чи не помітять. Та ще й обох. У якийсь момент я подумала, що ніколи вже не зможу переступити поріг класу. Але це буде потім. Нехай мені за це доведеться горіти в пеклі. Може, мій ангел не відпустить мою руку, і я не потраплю туди. Він не дозволить мені згоріти, Мін утримає мене.

Нам попалося якесь кафе, і ми зайшли туди. Почувалася злочинницею під цікавими, осудливими поглядами перехожих і відвідувачів кафе. У такий час учні мають бути в школі. Звичайно ж, кожен, хто на нас звернув увагу, розумів, що ми прогулюємо уроки.

- У мене немає грошей, - прошепотіла я, згадавши раптом про те, що речі наші залишилися в класі.

Але Джи Міна це не зупинило. Він провів мене за столик.

- Нічого, - промовив хлопець абсолютно серйозним тоном, змусивши мене сісти на стілець. - Господар поки що про це не знає. Але ти швидко бігаєш. А я й поготів.

Я злякано уставилася на Міна. У нього що, теж немає грошей?! Навіщо ми тоді сюди прийшли?

- Жартую, - усміхнувся він, сідаючи навпроти. - Вибирай що хочеш.

- У тебе точно є гроші з собою? - запитала я, якомога тихіше, схилившись до Міна. - Тому що, якщо ні, ми нічого замовляти не будемо.

- Є. Справді є. Не переживай.

Мін підняв руку, покликавши офіціанта.

Я не надто нахабніла, хоч від такої раптової пробіжки на свіжому повітрі в мене з'явився звірячий апетит. Тим паче, що платити за все доведеться Міну одному. Як я могла замовити багато?

- Я тобі потім поверну гроші, - промовила, впоравшись із замовленням.

- Я пригощаю. Мені не потрібно нічого повертати.

- Але...

- Ніяких «але». Я ще грошей у дівчат за кафе не брав. Якщо хочеш віддячити мені, придумай щось інше.

- Що, наприклад?

- Ну, це ти даремно запитала.

- Чому?

- Я скажу - тобі може не сподобатися. До того ж я не знаю, що ти готова для мене зробити.

- Що я маю зробити?

- Я не маю на увазі нічого поганого.

Не могла зрозуміти, про що таке «погане» він говорить.

- Не розумію, що ти хочеш цим сказати.

- Подумай сама, що дівчина може зробити для хлопця, щоб віддячити йому за щось. Увімкни уяву. Щось не пов'язане з їжею, - додав він після нетривалої паузи.

Нам принесли замовлення. Дивлячись на те, як офіціант розставляє тарілки і мисочки на нашому столику, я обмірковувала пропозицію Міна. Але, поки так і не могла нічого придумати.

- Не парся, - вимовив Джи Мін. - Дякувати мені не обов'язково. Їж. Смачного.

Він вийняв з упаковки і розділив палички для їжі, поклав їх поруч зі мною. Дбайливо поклав з того ж боку ложку. Я відчула себе так, немов ми на справжньому побаченні, і він залицяється до мене. Ах, якби це була не просто дружня турбота.

- Дякую. А нічого, якщо я їстиму, а ти просто сидітимеш? - запитала, розуміючи, що це трохи неправильно. - Хіба тобі зовсім не хочеться їсти? Мені здаватиметься, що ти голодний, і я дражню тебе.

- Я ж сказав, що вже поїв. Я не хочу їсти.

- Ну гаразд, - промовила, відчуваючи, як від одного вигляду їжі апетит мій тільки посилився.

Беручись за їжу і наминаючи за обидві щоки, не розуміла, як можна так спокійно й байдуже дивитися на такі смаколики. Хоча для Міна вони не здаються такими вже смаколиками. Він напевно думає: як я можу це їсти.

- Мг, - протягнув Мін. - А казала: їсти не хочеш.

Я перестала жувати і глянула на нього.

- Їж, їж.

Тепер мені стало якось ніяково від того, що я з величезним апетитом наминала все, що нам принесли, а Мін просто спостерігає за тим, як я їм.

- Ти точно не будеш їсти?

- Ні. Не звертай на мене увагу.

- Я себе якось дивно почуваю.

- Це тому що ми втекли з уроку.

- Ні. У мене таке відчуття, ніби я забрала в тебе їжу, і ти залишився голодний.

- Та не голодний я.

- Гаразд.

Я знову взялася за їжу. Було б неправильно примушувати його що-небудь з'їсти тут у кафе.