6. Думати потрібно було раніше. 

 Вранці я постаралася піти з дому до школи до того, як дядько прокинеться. Збиралася швидко і якомога тихіше. Не хотіла зустрічатися з ним. Хоча після вчорашнього свого дозвілля він навряд чи прокинеться раніше дев'ятої-десятої. 

 Не поснідавши і вислухавши невдоволене зауваження з цього приводу від тітки, я вибігла на вулицю. Не знаю, що робитиму ввечері, адже мені доведеться повернутися додому, але зараз можу ще про це не думати.  

 За звичним маршрутом кинулася вниз вулицею, а потім звернула в провулок, але зупинилася, як укопана, захоплена зненацька. Серце підскочило і схвильовано затріпотіло. 

 Мін стояв, спершись спиною об стіну, розглядаючи щось у себе під ногами. Він був у шкільній формі, з рюкзаком і чекав, мабуть, на мене. Що ще йому могло тут знадобитися? 

- Доброго ранку, Джи Йон, - усміхнувся Мін, піднявши голову і глянувши на мене. - Ти сьогодні рано. 

- Доброго, - розгублено промовила, повільно наблизившись до джерела свого раптового хвилювання. - Що ти тут робиш? - запитала про всяк випадок. 

- А на що схоже? 

- Ти... збираєшся йти до школи. Сьогодні. 

 Мін посміхнувся. 

- Збираюся. Сьогодні. А в тебе якісь інші плани на сьогодні? 

 Він лукаво глянув на мене, продовжуючи загадково посміхатися. 

- Ні, - відповіла я серйозно.  

- Я так і думав. 

 Джи Мін відокремився від стіни і, з незворушним виглядом забравши в мене рюкзак, пішов уперед. Я намагалася оговтатися. Хіба можемо ми разом іти до школи? Це не здаватиметься дивним? І... ми не живемо в сусідніх будинках. Його будинок навіть не по дорозі до мого чи навпаки. 

 Але я була на сьомому небі від щастя, намагаючись заглушити його в собі відголосками здорового глузду, а також інстинктом самозбереження. Який галас здійметься, коли помітять нас з Міном разом? Я не думала, що Джи Мін так відкрито «зверне на мене увагу». І... він несе мій рюкзак. Та якщо це побачать... 

- Почекай, Міне. 

 Я поспішила за ним. Джи Мін обернувся. 

- Передумала? 

- Що? Щодо чого передумала? 

- Йти до школи. 

- Ні. Тобі зовсім не обов'язково нести мій рюкзак. 

- Він досить важкий. 

 Не звертаючи на мене увагу, Мін продовжив свій шлях, не віддавши мені рюкзак.  

- Я серйозно, - проговорила майже суворо. 

 Мін так і не віддав мені рюкзак. Я навіть намагалася забрати. Але в мене нічого не вийшло. Мені залишалося тільки змиритися. А тому я дозволила своєму сердечку тихенько порадіти, поки ми не дійшли до школи. 

- Ти розібрався в тому, для чого прогулював школу? 

 Мін якось дивно глянув на мене, наче не пам'ятав про те, що сам говорив зі мною про це. 

- Розібрався. Розкажи мені краще, як твої дядько й тітка?  

 Мені не надто хотілося говорити про них, але непомітно я повідала про все, що мене тривожило, і про те, чому пішла з дому трохи раніше. Мені здавалося, що з Міном я можу говорити про що завгодно, і він завжди мене вислухає. 

- Дядько може тебе вдарити? - запитав Джи Мін. 

- Він може, - зітхнула я. - Щоправда, частіше перепадає тітці Мі Ре. 

- Частіше? 

Мін навіть зупинився, але потім порівнявся зі мною, наздогнавши. 

- Він піднімає на тебе руку. 

- Кілька разів отримувала від нього за неслухняність, коли вони з тіткою тільки починали жити разом. Як звичайну дитину мене карали. А потім, коли я стала дорослішою, він уже не міг відлупцювати мене, як у дитинстві. Коли дядько п'яний, намагаюся не потрапляти йому на очі. Одного разу пригрозила, що, якщо він мене вдарить, я заявлю на нього в поліцію і наполягатиму на тому, щоб їх позбавили опікунства і відправили мене в притулок. А він сказав, що, якщо я що-небудь таке вчиню, він приб'є і мене, і тітку. Щоправда, іноді заявляє, що я і моє навчання обходиться йому набагато дорожче, ніж держава платить допомогу, і я можу забиратися під три чорти. 

- Від твого дядька є хоч якийсь толк? Чому твоя тітка досі живе з ним?  

- Вона вже одного разу розлучалася. Не хоче, щоб люди засуджували її ще більше. До того ж мені здається, що вона його любить і багато чого йому прощає. 

- Отже, якщо він одного разу зникне з вашого життя, буде тільки гірше?  

 Я знизала плечима. 

- Якщо він кине тітку Мі Ре, вона страждатиме. 

 Розвернувшись до Джи Міна, я вхопилася за свій рюкзак. 

- Ми вже підходимо до школи, - сказала, потягнувши рюкзак до себе. - Я можу понести його сама. 

- Не хочеш, щоб бачили, що я несу твій рюкзак? 

- Це можуть неправильно зрозуміти. І в мене можуть виникнути через це проблеми. 

 Мін випустив із рук мій рюкзак.