5. Друг хлопець.

 Мін слухняно повернув меч на місце. І, підштовхуючи мене вперед, привів на кухню. Стіл уже був накритий, стояли різні солодощі, рисовий пиріг, витав приємний аромат чаю з домішкою якихось трав.  

 Мені здавалося, що я почуватимуся скуто, боялася, що обов'язково що-небудь розіллю або язиком ляпну не те. У голові крутилося "кошенята мої".  І мені раптом здалося, що я була тут раніше, і це не вперше ми збираємося за цим столом.  Цей м'який ласкавий погляд, спрямований на мене, - погляд люблячої матері. Я на мить відчула себе вдома, де панує сімейний затишок і добробут. Напругу як рукою зняло.  Як давно у себе вдома я не відчувала цього спокою? 

 Мін посадив мене за стіл і сів поруч зі мною. Його мама розлила чай по чашках і сіла навпроти. Це був найсмачніший чай, який я пила, і найсмачніший пиріг, який куштувала у своєму житті. Тиха розмова зав'язалася якось сама собою. Мамі Джи Міна було цікаво дізнатися про мене, про мою сім'ю. І я з радістю відповідала їй. Лише, коли розповідала про своїх батьків, стало сумно.  

- Не сумуй, - промовила мама Міна. - Вони б цього не хотіли. Їм і так важко, тому що змушені були тебе залишити. Згадуй про них без сліз і туги. 

 Я спробувала усміхнутися.  Рідко коли чула слова розради, і зараз почути їх було так незвично, але так приємно. 

 Ми пили чай не довго. Принаймні, мені так здавалося. Час швидко пролетів. Я розуміла, що треба повертатися додому. Щойно допила чай, почала прощатися з господарями будинку. Незважаючи на мої протести, Мін пішов проводжати мене. 

- У тебе дуже гарна мама, - промовила я, коли ми трохи відійшли від його будинку. - Красива і така молода. 

- Так, дякую. Ми легко змогли б зійти за брата і сестру або... за коханців. 

- Не звертай уваги на плітки... - поспішила я заспокоїти його. 

 До нього напевно дійшли такі розмови недоброзичливців. 

 Мін усміхнувся. 

- Я не звертаю уваги на всяку дурницю. Не переживай. Люди завжди дивуються, коли дізнаються, що вона моя мама, а не сестра чи дівчина. Вона має дуже молодий вигляд. 

- Можу собі уявити, - усміхнулася я. - Чесно кажучи, якби я не знала і бачила вас уперше, теж не подумала б, що вона твоя мама. 

 Джи Мін посміхнувся. 

- У тому, що твоя мати має надто молодий вигляд, є один мінус, - промовив він.  - Люди одразу ж намагаються дізнатися, а що трапилося, чому в такої молодої самотньої жінки такий дорослий син. Починають пліткувати за спиною. 

- Люди завжди намагаються заповнити відсутність інформації про когось своїми домислами. Часом їхні здогадки стають їм цікавішими за правду. Вони готові повірити у що завгодно, тільки не в те, як є насправді.  

- Цього в них не відняти. 

 Я зітхнула. Що так - то так. 

- Сьогодні холодно, - вимовила, зіщулившись і глянувши на Міна. 

 Він був так легко одягнений. Куртка навстіж – шия відкрита вітру. Хіба так можна? Адже він хворий.  

 Мін знизав плечима, обернувшись до мене. 

- Вітер холодний, - не вгамовувалася я, - що, якщо тобі стане гірше? Не потрібно було мене проводжати.  

- Мені не стане гірше. Не переживай. 

- У тебе навіть удома руки крижані... були...  

 Я запнулася на півслові. Мін зупинився і розвернувся до мене всім корпусом, пильно вдивляючись на мене. 

- Джи Йон, мені не стане гірше.  У мене завжди руки холодні. 

- Але ти ж хворієш. 

 Мін дивно усміхнувся і схилився до мене, заглядаючи в мої очі. 

- Я відкрию тобі секрет, - промовив він, примружившись. – Але це має залишитися між нами. 

 Я кивнула головою з готовністю та із завмиранням серця, немов ми вступали в таємну змову. Звичайно ж, це буде тільки між нами. 

- Я не хворий. 

 Не розуміючи заморгала. Отже, мені не просто здавалося, що він має абсолютно здоровий вигляд.  

- Я ніколи не хворію. 

- Тоді, чому ти не ходиш до школи? 

 Я одразу загубилася в здогадках. Що з ним тоді сталося? 

- У мене були на те свої причини. Мені потрібно було де в чому розібратися. 

 Мін випростався і повільно пішов уперед. Я поспішила за ним. 

- М-м... – протягнула, немов мені все стало зрозуміло. 

 Але насправді нічого не зрозуміло. Порівнявшись із ним, вимовила: 

- Отже, не розібрався ще.  

 Мін затримав на мені довгий погляд. 

- До кінця тижня ж не з’явишся в школі, - ніби пояснила своє зауваження. 

 Мін нічого не сказав. Можливо, він думав про щось своє. Ми йшли мовчки. Майже вийшовши з провулка, я вже збиралася сказати, що далі піду сама. 

- Як ти дізналася, де я живу? – запитав раптом Мін. 

- Учитель Лі сказав. Я попросила його. Але ти не переживай, якщо він буде питати, я скажу, що не ходила до тебе додому.