7. Правила, питання і відповіді... 

 «Лекція повчань», як назвав це Ейден, що чекала на мене після не настільки й вдалого в деякому сенсі тренування, не була такою вже повчальною. Вона дала уявлення, як влаштований світ вампірів. 

 Усі вампіри діляться на клани та сім'ї. Вони відносно незалежні й самостійні. Є ще «одинаки», які самі по собі або збирають навколо себе щось на зразок банди. Але над усім стоїть «великий бос» - старійшина. Фактично, це має бути найстарший із вампірів. Найдавніший, якого визнають усі глави кланів і родин. Маркус вважається найстарішим вампіром, але багато хто останнім часом став сумніватися в цьому. Насправді, Девід набагато старший за Маркуса. Але з деяких причин Девід завжди намагався триматися в тіні. Він ніколи раніше не хотів бути старійшиною. Надавав перевагу «тихому» способу життя і оберігав таємницю про свою сім'ю і про джоар. 

 У вампірів існує не так уже й багато правил або законів, яких неухильно повинні дотримуватися всі, і за порушення яких старійшина має право карати. Дотримання цих правил продиктоване єдиною метою - зберегти існування вампірів потай від людей. 

 Найголовніше правило: себе не можна видавати. Будь-яка дія, яка може хоч якось відкрити багатьом людям очі на існування вампірів, карається смертю. 

 Друге правило, за порушення якого старійшина може покарати смертю: перетворення на вампіра. 

 Ось, про що говорив Девід. Ось, яке правило порушив Вік. 

 Перетворювати на вампіра може старійшина і той, кому він дозволив або схвалив це. Причому новонавернений без відома і схвалення старійшини... Його також повинні вбити. 

 Але Ейден запевнив мене, що у Девіда особливі стосунки з Маркусом. Маркус не стане виступати проти Девіда. Він боїться його, бо тепер напевно знає, що не має права бути старійшиною. Знає, що Девід сильніший. 

 Інші правила були важливі, але лише для дотримання умовного порядку. Великі міста поділені на території. Кожен клан або сім'я має право «полювати» лише на своїй території або в, так званій, «зеленій», вільній зоні. 

 Вампіри несуть відповідальність за своїх «донорів» і тих людей, з якими спілкуються і дозволяють щось знати про себе. І люди можуть розраховувати на своєрідний захист у цьому випадку. Але ці люди повинні тримати язик за зубами, інакше діє правило номер один. А єдиний вірний спосіб змусити свідків мовчати завжди був один... 

 Але як би там не було, є не так багато людей, які знають про існування звичайних вампірів. Вони називають себе мисливцями і намагаються вампірів винищити. Наївні та марні спроби людей зробити свій світ безпечнішим. Вони самі шукають «пригоди» на свою голову. Але, на щастя, люди навіть не здогадуються про те, що вампіри, які ховаються в ночі, - це не все, чого і кого їм варто побоюватися. Хоча насправді небезпека їм загрожує тільки якщо хтось опиниться в невідповідному місці і в невідповідний час. 

 Серед вампірів також захищене право власності, адже більшість із них володіють неабияким капіталом, ведуть свій бізнес, і роблять це за законами світу людей. Один із найулюбленіших і найпривабливіших для вампірів бізнесів - нічні клуби, бари і казино. Усе, що «живе» і «розважається» вночі, доступне вампірам. Ейден казав навіть, що є такі «заклади», до яких вхожі тільки вампіри. 

 Вампіри здебільшого селяться у великих мегаполісах і ведуть нічний спосіб життя з цілком зрозумілої причини. Їхні сім'ї відрізняються від сімей людей, хоча кожен вампір у такій сім'ї має кровний зв'язок з іншими, бо хтось когось перетворив. Сутінкові вампіри безплідні - у них не народжуються діти. Їхні «діти» - це новонавернені. 

 Мені не сподобалося те, що правилами, які існують у світі вампірів, загалом не заборонено вбивати людей чи інших вампірів і це практично ніяк не переслідується. Головне, щоб ніхто «не наслідив», щоб ніщо не викликало масових панік серед людей, і люди залишалися «сліпими», нічого не підозрювали, ні в чому не намагалися копатися і розбиратися. У певному сенсі кожен клан і сім'я по-своєму піклуються про людей, які живуть на їхній території, адже люди - це джерело існування. 

 Що стосується інших «форм спілкування» з людьми, це було не заборонено, аби не порушувало двох головних правил. 

 Загалом, усе логічно і зрозуміло. 

 Коли я дізналася, скільки Девіду років, у мене щелепа відвисла. Він народився дві тисячі сорок шість років тому. Але про це не знає ніхто, крім сім'ї і, здається, «липового» старійшини. 

- Навіть близнюки старші за Маркуса, - промовив Ейден, коли розповідав про це. 

- І скільки їм? - запитала я, затамувавши подих. 

 У мене з'явився шанс дізнатися, скільки ж років Віку. Чому він так вперто не хотів озвучувати свій вік, кажучи просто, що набагато старший за мене? 

- Здається, дев'ятсот двадцять дев'ять. Вік старший за Лекса на кілька хвилин. 

 У пам'яті спливло обличчя Віка. Дев'ятсот... Не може бути. 

- Дев'ятсот... - прошепотіла я, підозріло глянувши на Ейдена. - А я думала, коли прокинулася, що мені багато років. Дев'ятсот двадцять дев'ять. А так і двадцять дев'ять не даси. 

- Є таке. 

- Але Девід... Понад дві тисячі... Стільки можна прожити? 

- Як бачиш. 

- А...