4. «Останнє слово» сказано.  

 Вставши з ліжка, я оглянула кімнату.  

 Звичайна спальня з дорогими сучасними меблями, хоч зовні будинок здавався схожим на старовинний замок. Нічого зайвого, але в усьому відчувалася рука талановитого дизайнера.   

 Ця дивна сімейка вампірів досить багата.  

 Виглянувши у вікно, побачила сад чи парк. Мені захотілося на свіже повітря. Чи можу я звідси вийти? Чому ні? Адже я не полонянка і мене ніхто не замикав. 

 Обережно виглянувши за двері, вийшла. Пройшовши трохи широким коридором, натрапила на людину. Мені називали його ім'я. Дейн. 

 Побачивши мене, він зупинився і якось навіть трохи розгублено вимовив:  

- Привіт.  

- Привіт, - відповіла, уважно глянувши на нього.  

 Я не знала, що ще слід сказати, що зробити. Було трохи ніяково його розглядати, але відірвати від людини погляд не могла.   

 Не те щоб він мене чимось зацікавив... Хоча, так. Він не перша людина, яку бачила, але він... збивав мене з пантелику своєю присутністю так, наче я ніколи не зустрічала людей, не наближалася до такої істоти досить близько.  

 Що він тут робить? Як потрапив до вампірів? Вампіри вважають його частиною сім'ї. Мабуть, він хоче стати вампіром.  

 Я намагалася зрозуміти, що відчуваю і чи варто мені його уникати. У нього симпатичне обличчя і ясні, красиві темно-карі очі. Вони мимоволі притягують до себе увагу. У ньому самому стільки енергії та світла, чогось позитивного і... Від нього приємно пахне. Трохи солодкувато-пряний аромат. 

 Опустивши погляд, раптом подумала про те, що неввічливо ось так роздивлятися людину. Хлопцеві ніяково. І він так само не знає, як вчинити. Він не очікував мене побачити. І, здається, йому не надто комфортно поруч зі мною.  

- З тобою все гаразд? - запитав Дейн, і я підняла на нього очі. 

 Він усміхнувся. Йому все ще ніяково зі мною, але це не було питання: аби що-небудь запитати. Мені здалося, що хлопцеві насправді не все одно.   

- Не знаю, - промовила розгублено. - Я ще не зрозуміла. Адже навіть не знаю, хто я. І... не пам'ятаю нічого. Ба більше, не впевнена в тому, навіщо тут.  

 Дейн перестав усміхатися. 

- Я не знаю, як це, - промовив він. - Мабуть, справді важко. Я можу тільки уявити собі. Але ти тут у безпеці, і вони, - Дейн злегка кивнув головою в бік, - про тебе подбають. І ти згадаєш. Обов'язково все згадаєш. 

- Я б хотіла згадати. Але, можливо, є те, про що мені й не потрібно згадувати. Вік казав, що я мала стати... вампіром і сама хотіла. Але я... не впевнена в цьому. І... мене тут не чекали і не знають мене. Майже ніхто не радий мене тут бачити. Той, кого всі називають Міном, побився з Віком. Здається, Мін більше, ніж будь-хто, не хоче, щоб я залишалася з вами. Може, у нього є причина ненавидіти мене? 

 Я дивилася на Дейна і не розуміла, чому відверто говорю з ним. Можливо, він знає, у чому причина. Раптом відчула, що хлопець зможе мені допомогти. Щось усередині мене потягнулося до нього, немов він запалив для мене промінчик надії, такий довгоочікуваний.  

- Ти... - із затаєною надією почала я, - знаєш мене? Ми коли-небудь зустрічалися раніше?  

 Я навіть неусвідомлено зробила крок до нього.  

 Дейн заперечно похитав головою.  

- Вибач, я не пам'ятаю, щоб ми де-небудь зустрічалися. А Мін. Він... ні, - заперечив Дейн. - Просто він узагалі якийсь дивний. Якщо чесно, зараз я боюся його. Вік завжди говорив, що від нього останнім часом багато проблем.  

 Я здивовано і розчаровано дивилася на Дейна. 

- Отже, причина може бути не в мені?  

- Я не знаю. Ти не переживай. Ти сподобаєшся йому. Просто він... Він непоганий.  

 Дивилася в чисті і ясні очі Дейна та не розуміла, що зі мною відбувається. Якою магією він володіє?   

 У його погляді була доброта і співчуття до мене. Я чула рівне дихання хлопця. Його голос звучав приємно для мого слуху і заспокоював. У якийсь момент мені здалося, що я давно знаю цю людину. Але до того, як я з'явилася тут, ми ніколи раніше не бачили одне одного.  

 Мене невідступно тягнуло до нього. У той момент щось вабливе і таке бажане виходило від нього. І цей запах... Я зробила ще крок до Дейна.  

 Чому запах, який виходить від нього, так подобається мені?   

 Моє серце спіткнулося. Дейн якось тривожно глянув на мене. А мені хотілося до нього доторкнутися. У горлі пересохло, і я судорожно ковтнула. Він так близько стояв до мене.   

 Я стрепенулася й озирнулася. Відчула чиюсь присутність. Моє серце затріпотіло, немов чогось злякалося. Це відволікло мене.   

 До нас справді підходив... Спочатку, подумала, що це Вік.   

- Прокинулася, нарешті, соня, - промовив він, усміхнувшись своєю трохи «прямокутною» чарівною усмішкою. 

 Я здивовано і розгублено дивилася на вампіра, міркуючи, скільки ж я проспала, і перетравлюючи навіть не те, що мені сказав Дейн, а що він зі мною зробив. Що щойно сталося? Чомусь справді злякалася тепер.