16. Хакуна матата.

 Переліт до Квебека зайняв трохи більше години. Я відраховувала кожну хвилину, кваплячи час. Десь там перебуває моя дочка. Я так давно її не бачила. Сподівалася, що з нею все гаразд.

 Ще дві години здалися для мене цілою вічністю. Орендована Міном машина мчала на швидкості мальовничими місцями, оповитими сніговим покривом, але мені було не до красот за вікном.

 Коли попереду замаячив маленький акуратний будиночок невеликої ферми, моє серце гулко застукало. Я уважно вдивлялася в білосніжний острівець надії, що зберігає мій найдорогоцінніший скарб.

 Щойно машина зупинилася, в одну мить я опинилася на порозі цього будинку. Смикнула ручку дверей, але було замкнено. На секунду завмерла, прислухаючись до спокою і тиші будинку. Мене раптом охопила несвідома паніка. Я не відчувала присутності Мелані. Там, усередині, взагалі не було вампірів. Будинок здавався порожнім. Усередині нікого немає.

 Немає нікого всередині...

 Весь цей час я й думки не допускала про те, що Мелані не буде там, де Ейден залишив її з Чейзом і Дейном. І жодного електронного листа не було скинуто. Отже, Чейз усе ще скасовує його відправлення.

- Ні, - прошепотіла я.

- Що сталося? – почула голос Міна за спиною і обернулася.

 Вампір підійшов до мене.

- Вона має бути тут, - промовила, намагаючись узяти себе в руки.

- Повинна бути, - задумливо протягнув Мін. – Це саме те місце, про яке говорив Ейден. Зараз усе з’ясуємо.

 Він натиснув на дверну ручку і рвонув на себе. Затріщало дерево, язичок замка вирвало зі свого гнізда, і двері відчинилися.

 Мін переступив через поріг. Я залетіла в будинок, усе ще сподіваючись знайти хоч щось, вірячи, що помилилася.

- Тут усе ж таки хтось живе, - підсумував Мін.

 Я окинула поглядом вітальню. Так, у будинку відчувалося, що він жилий. Я вловила запах Мелані та людський запах. Досить знайомий. Дейн. Він був тут.

 Обійшовши весь будинок, зрозуміла, що зовсім недавно вони дійсно тут були. Але, де вони зараз?

- Чекай у будинку, - промовив Мін, - Я пройдуся по окрузі. Мабуть, вони просто вийшли. Не хвилюйся, я знайду їх.

- Я не можу сидіти, склавши руки...

- Чекай тут, - перебив мене наказовим тоном Мін. – Можливо, вони просто вийшли і скоро повернуться. Сядь і чекай.

- Міне, вона моя дочка. Я не можу просто чекати!

 Мін перехилився через спинку крісла і дістав плюшевого ведмедя.

- Ваш? – запитав, принюхавшись до дитячої іграшки, і немов не чуючи моїх заперечень.

 Я не бачила раніше цього ведмедя. Знизавши плечима і заперечно хитнувши головою, підійшла до Міна. Я забрала в нього іграшку. Мелані тримала плюшевого ведмедика в руках. Це була її іграшка. Моє серце тривожно застукало.

- Це її ведмідь. Меллі гралася з ним.

- Добре. Якщо повернуться раніше, дай мені знати.

 Мін пішов. А я не могла заспокоїтися, притискаючи до себе плюшеву іграшку.

 Що сталося? Не хотіла думати про найгірше і розуміла, що не можу просто так сидіти і чекати. Метнувшись до дверей, раптом зупинилася на місці.

 Мін повертався. Він повернувся не один. Я відчула це через прикриті двері. З Міном була людина, яка, судячи з усього, чинила опір.

 Серце знову тривожно здригнулося в грудях. Я впізнала, людину. Дейн. Це безперечно був він.

 Мін справді притягнув за комір Дейна. Хлопець намагався вирватися, але безуспішно.

- Стій, стій, - промовила поспішно. – Відпусти його. Це Дейн.

- Дейн, - уточнив Мін.

 Я кивнула головою, намагаючись зрозуміти, чи все гаразд із хлопчиськом. Але він не був поранений. І... це був уже не хлопчисько. Не той хлопчина, яким я пам’ятала його. Він подорослішав і змужнів, хоча, як і раніше, був досить худорлявим і виглядав виснаженим, втомленим. Риси обличчя втратили дитячу м’якість, чітко промалювавши вилиці та лінію підборіддя.

- Мей, хто це?! – заволав хлопець, побачивши мене. – Ти знаєш його?

 Я уставилася на Дейна, немов не могла впізнати. Він змінився. Якось різко став дорослим і, здавалося, трохи вищим на зріст. А очі горіли, як і раніше, якимось особливим вогнем, немов його душа палала.

 Стало трохи ніяково. Від того, як ми розлучилися. Чи ненавидить він мене?

 Мін відпустив Дейна і той одразу відскочив убік.

 Ні, хлопець не боявся вампіра. Не довіряв. Був напружений і насторожений, готовий захищатися, немов і справді міг протистояти вампірові.

 Дейн знову глянув на мене, і я мимоволі відвела погляд убік. Почуття провини раптово прокинулося і змусило згадати, що сталося кілька років тому, і що я накоїла з його життям.

- Я твій ангел-охоронець, - усміхнувся Мін. – Один знайшовся.

- Де Ейден? – не вгамовувався Дейн, недовірливо оглядаючи нове для себе обличчя.

- Він не зміг приїхати, - нарешті промовила я, змусивши себе поглянути на хлопця. – Дейне, де Мелані та Чейз? – мій голос здригнувся. – Чому ти один?

- Ні, Мей, усе гаразд, - швидко відповів Дейн, знову дивлячись на мене. – Ми побачили машину ще здалеку. Ми не знали, хто... Вони в лісі. Зараз...