15. Над хмарами.

 Коли літак набрав висоту, одна зі стюардес спробувала послужливо пропонувати нам всілякі напої та фрукти, але Мін попросив залишити нас удвох. Дівчина навіть якось розчаровано усміхнулася і слухняно пішла, залишивши все на невеликому столику.

 Мін сидів навпроти мене, спрямувавши погляд в ілюмінатор.

- Ти теж народжений вампір? - запитала я тихо у Міна, хвилин п'ять просидівши мовчки, і глянувши на двері, за якими зникла стюардеса.

 Він перевів на мене вивчаючий погляд, немов не очікував, що я заговорю з ним і виявлю до його персони інтерес.

- Ти... відрізняєшся від близнюків і Джона, - пояснила я своє запитання, бо Мін не поспішав відповідати мені. - Я не маю на увазі зовнішність.

- Так, я народився вампіром. Просто я наймолодший, - відповідав Мін неохоче.

- І скільки тобі? Якщо не секрет.

 Я розуміла, що він не хоче розмовляти зі мною, але не збиралася відступати. Мені справді було цікаво. І я хотіла подружитися з ним, згладити незручність від непорозуміння, що сталося між нами колись.

- Двадцять чотири, - усе ще неохоче відповів Мін.

- Насправді.

 Мін дивився на мене, немов не знав, відповідати мені чи ні.

- Тридцять п'ять, - вимовив усе ж таки.

- Невже? Так мало?

- Чому тебе це дивує? - спокійно запитав він. - Я ж сказав, що в родині я наймолодший.

- Це трохи несподівано.

- Чому?

 Вампір навіть здивовано глянув на мене. Я втягнула Міна в розмову, подолавши його небажання відповідати мені. Він зовсім не злився на мене. Відчувала, що цілком можу спілкуватися з ним так, якби між нами нічого не сталося. До того ж він не був по-справжньому старим. Це наче ми належали одному поколінню, одному часу, були ровесниками, які легко можуть зрозуміти одне одного і знайти спільні інтереси. Нас розділяють лише десять із невеликим хвостиком років. Ми, звісно, не однолітки, але було таке відчуття, наче йому справді лише двадцять чотири і навіть менше.

- Усі вампіри, яких я зустрічала, живуть на землі щонайменше років сто.

- Ми не вибираємо, ким народитися і коли.

- А твої батьки? Адже Девід справжній батько тільки близнюків? Чи Джонні так само пов'язаний із ними кровним спорідненням?

- Ні. Джей-Кея, як і мене, Девід і Амбер прийняли у свою сім'ю, але не є для нас справжніми батьками. Я майже не пам'ятаю свого батька, а мати... Вона намагалася жити, як живуть люди. Але не так, як...

 Мін замовк, немов зважуючи слова, ніби обмірковуючи, чи розповідати далі.

- Як хто? - запитала.

- Вампіри... Народжені вампіри, але ті, що обрали для себе шлях смертних людей. Є дуже давній засіб... Сьогодні це можна було б назвати ліками, але насправді він лише робить вампірів уразливими та слабкими, а не перетворює на людину. Мої дід і бабуся – з боку батька - так загинули... Але це був їхній вибір.

- Усе настільки погано? - запитала, відчуваючи, як усередині наче спалахнула іскорка надії, але тут же згасла.

- Як сказати... Це лише ілюзія, що ти людина. Гадаю, це - не зовсім вдалий спосіб втекти від себе, сховатися від світу, в якому ми живемо. Хоча... У Джонні є рідна бабуся. Тео. Вона... одна з тих небагатьох, хто зберігає секрет приготування настоянки і приймає ці «ліки». Це її спосіб приховати правду про себе від сутінкових вампірів і від людей. Перебуваючи поруч із нею, справді важко зрозуміти, що вона вампір. Але й вона нічого не відчує. Джонні пробував зілля Тео. Віку це дуже не подобалося. Він проти таких експериментів. І те, що зараз нам потрібна допомога всієї родини, допомогло повернути Джонні.

- Він вирішив жити, як і його бабуся?

- Ні, йому просто було нудно. Хотів перевірити, як це працює.

- Але я нічого не відчувала надто вже дивного в Джонні.

- Кілька днів на особливій дієті, і дія засобу нейтралізується. Він не робить вампіра по-справжньому людиною.

- Тому твої батьки не використовували його?

- Це диво-зілля робить нас надто вразливими, позбавляє практично всіх наших здібностей. Настільки, що вампір помре, як і проста людина, від якоїсь інфекції, старості, якщо вживати настоянку постійно, хвороби або отримавши поранення. Або можна опинитися безпорадним у ситуації, коли обставини вимагатимуть захистити себе і свою сім'ю. Та й дістати такий препарат не так уже й просто. Майже неможливо.

 Моя наснага згасла. Який сенс у якомусь зіллі, якщо воно робить тебе слабким? І ти не зможеш відчути наближення небезпеки.

- Після загибелі батька моя мама й поготів не могла розраховувати на "захист" такого засобу. Вона обрала світло для того, щоб жити у світі людей, але залишаючись повним сил вампіром. Я ходив у звичайну школу до одного інциденту. Той випадок перевернув із ніг на голову моє життя. Тоді по-справжньому усвідомив, що я інший, що мені не місце серед людей. На мене дивилися, як на монстра.

 Мін замовк, немов подумки занурившись кудись: у своє минуле, у свої дитячі спогади, у події, які залишили неприємний, важкий осад. Мін знову глянув в ілюмінатор.

- Що сталося? - обережно запитала я.

 Мін перевів на мене погляд, що змінився. Заговорив трохи байдужим тоном, не показуючи, наскільки сильне враження тоді це справило на нього і наскільки поранило його душу.

- Я мало не вбив учня зі своєї школи. Ударив занадто сильно. Я не хотів. Так вийшло. Лише злегка зачепив його, але не розрахував силу. Тоді я ще погано міг контролювати це. На щастя, він вижив, але нам довелося поїхати туди, де нас ніхто не знав. До того ж дехто знайшов нас, розповівши, що залишатися в тому місті було вже небезпечно.