14. Мій "охоронець".

 Я й не помітила, як заснула. Коли прокинулася, Ейдена не було поруч.

 Підскочила на місці в повній розгубленості. Серце шалено заколотилося. Скільки минуло часу? І чому Ейден пішов? Він спустився вниз?

 Я прислухалася, але в будинку було якось тихо. Хоча на першому поверсі хтось усе ж таки перебував.

 Швидко одягнувшись і спустившись униз, побачила лише Міна, який, здавалося, спав у кріслі. Щойно я зайшла у вітальню, він розплющив очі, глянувши на мене.

- Де всі? – запитала, підозрюючи, що це не просто так.

- Сподіваюся, що скоро повернуться. Усі, - вимовив Мін, поглянувши на годинник.

 Відповідь Міна не сподобалася мені ще більше. І сама перевірила, котра година. Я проспала близько години?

- А ти чому тут?

- У кожного з нас своє завдання, - відповів вампір якось навіть приречено, відвівши погляд убік. – Моє, якщо пам’ятаєш, - наглядати за тобою. Через дві години літак.

 Усередині немов усе обірвалося. Ейден пішов, поки я спала. Він залишив мене в спальні... Але ми ж так і не попрощалися. Точніше...

 Я не розуміла, чому мене не можна було розбудити.

- Не потрібно за мною наглядати, - промовила, відчуваючи, що «наглядати» за мною Міну справді зовсім і не хотілося.

 А для мене й поготів його товариство було незручним. Вже краще б зі мною летів Вік.

- Я б не був у цьому настільки впевнений. До речі, - сказав Мін, знову глянувши на мене. – Ти нічого не загубила?

 Я здивовано глянула на нього. Каблучка? Що ще я могла втратити? Вона справді в нього?

- У тебе моя каблучка.

 Мін кивнув головою.

- Як вона опинилася в тебе?

- Та годі, - посміхнувся вампір, - хочеш сказати, що не пам’ятаєш, як намагалася спокусити мене?

 Усередині все спалахнуло від обурення. І чому саме його залишили зі мною? Чому він повертається до того, про що я воліла б забути? Злиться на мене?

- Я просто хотіла відволікти тебе, щоб утекти.

- Ти обдурила мене, - знову посміхнувся Мін. – Поманила і кинула. Перші кілька секунд, після того, як ти зникла за дверима ванної кімнати, я, і справді, нічого не запідозрив. Але все це здавалося занадто прекрасним, щоб стати правдою. Хіба могла ти бути настільки легковажною? Я виявився повним дурнем.

- Вибач. Більше цього не повториться.

 Мін уставився на мене таким пильним поглядом, що мені стало трохи ніяково.

 Він гравець чи безневинна простота? Такий чарівний і милий у мить перетворився на розсердженого і самозакоханого.

- Поверни мені каблучку, - промовила я суворо і рішуче.

- За однієї умови.

- Ніяких умов.

- Ейден помітив, що в тебе немає обручки? Я б помітив.

- Помітив, - відповіла коротко і сердито, стрільнувши в Міна таким же суворим поглядом.

- І що ти сказала?

- Що загубила. І що не знаю де і коли.

 Я починала втрачати терпіння.

- Адже Ейдену не потрібно знати, як вона опинилася в мене.

- Віддай мені каблучку. Навіщо ти її взагалі стягнув? Щоб тепер шантажувати мене?

- Вона мені заважала. Нагадувала про твого чоловіка, просто кричала про те, що ти не вільна. Але ти навіть не помітила, як я зняв її. Гаразд, не сердься. Не уникай мене. Не бійся, продовження не буде.

- Продовження? – хмикнула. – Ще чого? Звісно не буде.

 Він підвівся з крісла і потягнувся до мене, щоб узяти мене за руку, але я відсмикнула її, не дозволивши до себе доторкнутися.

- Я всього лише хочу повернути тобі каблучку, - трохи навіть ображено промовив Мін, але потім посміхнувся.

 Я простягнула йому назустріч відкриту долоню.

- Давай-но сюди.

 Мін знову посміхнувся. Він не поклав мені в долоню каблучку – одягнув мені її на безіменний палець і стиснув мої пальці у своєму кулаці.

 У той момент я немов кудись провалилася. Було таке дивне відчуття, що я вже колись це бачила. Але не була впевнена коли. Ні, не бачила – це ще не сталося. Щось схоже... Буде? Я заплуталася...

 Я смикнула свою руку, і Мін відпустив мене.

- Ну от. Тепер ти знову не вільна.

- Я ніколи не була вільна, - промовила сердито і сіла на диван.

 Мін сів поруч.

- Чим займемося? – запитав ніби між іншим, пропустивши моє зауваження повз вуха. – В аеропорт їхати ще рано.

- Нічим!

 Я відсіла від нього, а потім пересіла в крісло.

- Ти чого? – здивовано перепитав він.

- Нічого.

- Не переживай, я не буду до тебе чіплятися. Ти перша тоді почала.

- Тільки лише, щоб змусити тебе втратити пильність. – Я починала злитися на себе і на свою реакцію. Усе це виглядало досить безглуздо. – І я не збиралася заходити надто далеко.

- Еге ж, - хмикнув Мін, - я так і зрозумів. Ти нервуєш, - додав він, не зводячи з мене пильного погляду.

- Я спокійна. Відчепись від мене.

 Мін посміхнувся, і я опустила очі. Мені не подобалася його посмішка. Відчувала себе поруч із ним некомфортно. А ще не хотіла згадувати той незручний момент, але чомусь ми обидва до нього повертаємося.

 Я встала. Збиралася повернутися в кімнату або краще вийти на вулицю, і вже попрямувала в передпокій, але Мін перегородив мені дорогу.

- Вибач, - промовив він, спрямувавши на мене суворий погляд, - я не випущу тебе з дому.

 Вампір підняв руки в застережливому жесті.

- Ти ж не хочеш, щоб я торкався до тебе. Тоді сядь, будь ласка, назад у крісло.

 Я пронизувала його злим поглядом, але розуміла, що Мін має рацію. Ось чого я б не хотіла, так це: щоб він торкався до мене. Я слухняно сіла назад у крісло. Але, мабуть, найнеприємнішим було те, що він знав, про що я думаю. Я побоювалася, що він почне чіплятися до мене. Підозрюю, що Мін не настільки стриманий, як Єн. Але ж сім’я, вони всі, визнали, що ми з Ейденом пара.

 Ну чому мене залишили саме з Міном? Навіть товариство Віка не було б для мене таким обтяжливим: думала я вкотре. Якби Ейден знав, з ким залишає мене. Можливо, потрібно було розповісти, як саме мені вдалося втекти від Міна. Але що б я сказала чоловікові? Вибач, коханий, я тут намагалася спокусити іншого мужика і мало не розтанула в його обіймах, і тепер мені ніяково залишатися з ним наодинці? Але чому мене це хвилює?