13. Кілька годин до світанку.

 Єдина фраза, вимовлена Міном за вечір, неймовірно мене здивувала, якщо не сказати більше. І не тільки мене. Я бачила очі Ейдена. Для нього це питання було подібне до грому серед ясного безхмарного неба.

- Девід живий? – запитав він, приходячи, мабуть, до тями.

 Я перевела здивований погляд на Віка.

 Девід справді живий і він батько близнюків. Потім мимоволі глянула на Єна. Адже він також не знав, що Девіда насправді нишпорки Маркуса не вбили. Точніше, що Девід вижив. Щось я навіть почала переживати за Єна. Для Девіда цілком могло й не бути таємницею, хто допоміг його знайти.

- Ніхто не мав знати, що Девід живий, - промовив Вік, бачачи наше здивування і спантеличення. – Особливо Маркус. Якби він знав, що його шукачі не впоралися із завданням, продовжував би його розшукувати. Але зараз батько стурбований станом справ тут і найближчим рейсом вилітає в Нью-Йорк.

 Я з тривогою глянула на Ейдена. Усе це раптово звалилося на нього. Довгі роки він жив із думкою, що винен у смерті вампіра, який став йому другом і наставником, хто взяв його під своє крило, але зник, залишивши з важким тягарем провини і жалю.

 Ейден піднявся з дивана і вийшов із вітальні. Я зіскочила з місця, і хотіла його наздогнати, але Єн перехопив мене, утримавши за руку.

- Дай йому кілька хвилин, - промовив він.

- Відпусти. Я маю бути поруч із ним.

 Я сердито висмикнула своє зап’ястя, звільнившись від захвату Єна, і вибігла з вітальні слідом за Ейденом.

 Він сидів у дворі на сходах ґанку.

- З тобою все гаразд? – запитала, сідаючи поруч із ним.

- Так, - відповів він, але якось занадто поспішно. – Повірити не можу. Увесь цей час...

- Він захищав свою сім’ю. Якби Маркус почав розшукувати його, хто знає, що накопав би.

- Я знаю. Це просто... Радий, що він живий.

 Я взяла Ейдена під руку і поклала голову на його плече.

- Мені одразу здалося дивним, - промовила, - що його сім’я не говорить про нього в минулому часі і немов зовсім не знає, що він загинув від руки Маркуса. А він хитрун. Цікаво навіть поглянути на нього.

- І мені...

 Я підняла голову і глянула на Ейдена. Дивно прозвучала ця коротенька фраза.

- Ти злишся?

 Я легенько штовхнула Ейдена, і він перевів погляд на мене.

- Зараз я злий. Але й радий одночасно. Цей... все-таки живий. Я всі ці роки звинувачував себе в його смерті.

- У нього були причини зникнути для всіх. Ця сімейка мене лякає, але сім’я для них завжди на першому місці і вони дуже ревно оберігають свої секрети. Зараз навіть рада, що я частина їхньої таємниці. Тільки Віку, схоже, все одно, що зі мною, з нами робити. Я б навіть сказала, що він проти нас.

- О ні. Він не проти. Просто я йому не подобаюся. Але ти їм подобаєшся, і вони готові захистити тебе, як і будь-кого зі своєї родини. Тебе і тих, хто тобі дорогий.

- Решта щиро хочуть, щоб я залишилася. І я вірю їм. Вони впродовж століть не приймали у свою сім’ю навернених вампірів. Декому зараз зробити це досить непросто.

- Схоже, перетворення людей на вампірів у них ще під більшою забороною, ніж серед сутінкових вампірів.

- Лекс, здається, казав, що вони можуть зробити виняток, якщо хтось із них шукає пару. Навряд чи Девід розглядав твою кандидатуру як партнера. І...

- Я не помітив у поведінці Девіда нічого, що вказувало б на те, що він віддає перевагу чоловікам, - промовив Ейден. – До того ж близнюки говорили, що він зробив помилку і не думав перетворювати мене на вампіра.

- Можливо, тоді Девід не збирався перетворювати тебе на вампіра, бо не хотів прирікати людину на таке життя. Захотів би ти стати вампіром, якби знав? Якби знав усю правду?

- Ні. Тоді, багато років тому, я б відмовився. Мене лякало те, що я дізнався про вампірів, зіткнувшись із цим. Але часом хтось інший приймає за нас рішення, коли наше життя висить на волосині, і ми самі вже нічого зробити не можемо. І ми не знаємо, до чого нас це призведе, а можливо, так судилося статися.

 Ще якихось років три тому я цього не розумів, і мені було все одно, що зі мною відбувається. Але тепер розумію, що, якби не помилка Девіда, в моєму житті не трапилися б дивовижні, прекрасні речі: я б не зустрів тебе. – Ейден дотягнувся до моєї скроні й поцілував мене. – Ти і Мелані – найкраще, що траплялося в моєму житті як вампіра, так і людини. Не важливо, чому Девід вирішив усе ж дати мені можливість жити. Він щось побачив у мені або я йому був для чогось потрібен... Я в неоплатному боргу перед ним.

- Мені навіть страшно собі уявити, що було б із Крістіною Невіл і з її життям, якби Девід не припустився б своєї «помилки», і я не зустріла б тебе.

- Ну, ти жила б собі тихо і спокійно в Сент-Луїсі. Генрі морочив би тобі голову ще кілька років. Напевно, ти вийшла б за нього заміж...

- Припини, - зажадала я, - не нагадуй мені про нього.

- Гаразд, - посміхнувся Ейден. – Сам про нього не хочу згадувати.

- Ми обидва в неоплатному боргу перед Девідом, - промовила, задумливо дивлячись на Ейдена. – У нього були причини не говорити про те, хто він. Девід врятував тебе, опікувався, хоч і не зробив частиною своєї сім’ї, але став для тебе другом і наставником, отже, йому було не наплювати, що з тобою станеться потім. Можливо, так склалися обставини, і Девід просто не встиг розповісти тобі.

- Він не збирався розповідати. Девід перетворив мене на вампіра у 32-му році, а зник у 56-му. Двадцять чотири роки – достатній термін. Навіть незважаючи на те, що ми останні років десять бачилися не так вже й часто. Він обучив мене всього, що я знаю, навчив, як виживати і дав можливість «встати на ноги», набути впевненості та незалежності, як серед вампірів, так і у світі людей. У якомусь сенсі він дав мені навіть більше, ніж може дати захист сім’ї.

 Я знову поклала голову на плече Ейдена, міцно притискаючи його руку до себе.

- Гадаю, я й не повинен був стати частиною його сім’ї. Адже я був іншим. Але зараз усе змінилося. Я перетворив тебе на вампіра, і тобі передалася їхня відмінна здатність, у нас народилася дитина, така сама, як і вони. Я переродився. Ми, схоже, вже стали частиною цієї «сімейки». Хочемо ми того чи ні. Але це не так уже й погано. Їхнє заступництво зіграє нам на руку. Мені легше буде захистити тебе і Меллі.