4. Ворог чи друг.

 Нас вистежили досить швидко. Єн чекав такого, тому захопити нас зненацька вампірам Маркуса не вдалося. Тепер настав час познайомитися з нічним Нью-Йорком. Прогулянка ця була не настільки приємна, як удень, і ми не могли затримуватися десь надовго. Я ніде не почувалася в безпеці.

 Цієї ночі ми мали зустрітися з Томасом, але щось пішло не так. Я не розуміла, чиї вампіри напали на нас, але їх було занадто багато.

 Невже Томас нас зрадив? Чи це був хтось інший?

 Я бачила, як кілька амбалів обступили Єна. Його хотіли захопити живим. Зі мною розправилися швидше, ніж це могло статися. Мені не вдалося втекти. Секунда зволікання, і я опинилася затиснута в сталевих лещатах вампіра, запах якого здавався мені знайомим, але не могла його розгледіти. Лише смутно пригадувала, що могла його бачити в нічному клубі минулої ночі. Цей вампір, безсумнівно, був там.

 У якийсь момент, я чітко відчула присутність Маркуса. Щось вмить здавило всередині сталевим обручем. Невже це кінець? Насправді Єн помилявся?

 Що було потім, я пригадувала смутно. Мені вкололи якийсь препарат. Схоже, «снодійне». Я не бачила, що сталося з Єном. Прокинулася вже в якомусь приміщенні, схожому на підвал.

- Отямилася? - почула голос зовсім близько.

- Цей теж прийшов до тями. Клич Маркуса.

 Я здригнулася. Підвівшись, спробувала озирнутися. Єн був тут же. Його підняв на ноги здоровенний амбал, один із тих, які нас, судячи з усього, сюди і притягли.

 Мені не дозволили навіть зрушити з місця. Я хотіла покликати Єна, але в приміщенні, де нас тримали, з'явився сам Маркус.

- Так-так, - промовив він посміхаючись. - Подивіться-но, хто в нас тут. Єне, ти вирішив знову вдарити мене в спину? Паршивець, я любив тебе, як власного сина! Але скільки вовка не годуй...

 Маркус підійшов до Єна. Бранець трохи затуманеним поглядом окинув приміщення, в якому ми перебували. Побачивши мене, перевів погляд на Маркуса. Вампір, який утримував Єна, поставив його перед Маркусом на коліна. Єн дивився в очі старійшини, анітрохи не боячись його і посміхаючись.

- Ти був таким... - із жалем у голосі промовив Маркус. - Що з тобою сталося? Що трапилося?  Я не вірив Віктору, що одного разу зрадиш мене. Ти зрадив мене тричі?

 Він замахнувся і вдарив Єна навідліг по обличчю. Удар був сильним. Я відчула, що в Єна пішла кров.

- Ти приховав від мене цю дівку, - промовив Маркус холодним і жорстоким тоном, немов стримуючи наростаючу лють. - Покривав Ши, який порушив закон. Ти викрав її в мене, убивши при цьому Віктора. Хочеш знищити мене? І треба ж було набратися такого нахабства, щоб підібратися до мене так близько. Ти хотів перемогти мене на моїй же території. Ти сам прийшов до мене. Не варто було. Потрібно було зачаїтися і не показувати носа.

 Єн струснув головою і знову з викликом глянув на Маркуса.

- Я більше нічого не винен тобі. Ти перетворив мене на вампіра, щоб я вбивав для тебе. Ти видерся на вершину і захотів усе прибрати до своїх рук. Але не варто запихати в себе більше, ніж можеш прожувати. Хіба ця істина не відома тобі ще з тих часів, як ти був людиною? Не можна отримати все. Людина ти чи вампір.

 Маркус уважно вдивлявся в обличчя Єна.

- Дурень, - промовив із досадою старійшина. - Ти ще хлопчисько. Дурне хлопчисько.

 Маркус доторкнувся до щоки Єна і, вимазавши палець у його крові, підніс забруднену руку до свого носа. Я зрозуміла, що старійшина здогадається, він зрозуміє, що Єн тепер такий самий, як і я. Маркус схмурнів і глянув на мене.

- Маленька погань, - зло прошепотів Маркус. - Як у тебе вийшло? Я недооцінив тебе. Але так навіть краще. Тепер обидва ви мені не потрібні. Досить буде залишити в живих одного.

 Маркус подав комусь знак, і йому принесли меч. Старійшина вийняв сталевий клинок із піхов і наблизився до мене. Холодне вістря торкнулося моєї шиї.

- Її не можна вбивати! - вигукнув Єн. - Вона вже, будучи вампіром, народила дитину. Дитина... жива.

 Я здригнулася. Щось боляче вжалило в серце. Ошелешено дивилася на Єна.

- Це правда? - запитав старійшина.

 Він спрямував на мене пильний, суворий погляд, у якому промайнула іскорка здивування і цікавості. Але мені здавалося, що Маркус не повірив словам Єна.

- Ні, - прошепотіла я ледве жива від жаху, що охопив мене.

 Мені не було страшно, коли вістря меча торкнулося моєї шиї, але зараз стало по-справжньому моторошно.

 Єн дізнався. Він відчув? Здогадався?

 Тепер згадала його слова, коли він заспокоював мене. Фразу, на яку тоді не звернула уваги.

«Якщо про дитину досі нічого не чути, отже, ніхто не знайшов її».

 Її?... ЇЇ...

 Єн навіть знає, що це дівчинка...

 Але навіть якщо здогадався, як він може говорити таке Маркусу? Як!?

 Я не повинна була довіряти Єну і в малому. Він зрадив мене. Невже весь цей час лише прикидався, що захищає мене?