1. Світанок нового дня.

 Єн прийшов до тями через добу. Я не бачила його весь цей час. Чекала у вітальні, не відриваючи погляду від відчинених широких скляних дверей-купе відкритої тераси, перед якою простягався приголомшливий краєвид на озеро Онтаріо.

 Уже випав сніг, і в повітрі відчувалися перші заморозки. Зима поступово вступала у свої права. Але я не бачила кришталевої краси за величезним, на всю стіну, вікном. Це був холодний пейзаж, що не зворушував душу. Він здавався чудовим, але абсолютно порожнім і нерухомим.

 Не знаю, скільки часу так просиділа, перш ніж втомлено прикрила очі. Тепер я байдуже слухала цей світ за вікном. Величезний різноголосий, що заповнював все навколо.

 Лише в будинку панувала тиша, але вона не була повною й абсолютною. Його господар - людина - займався своїми повсякденними справами, занурений у роботу. Десь капає вода... Єн... Я відчуваю лише його присутність. І він живий. Мені здається, що він живий... Але я не можу змусити себе піднятися, щоб перевірити, що там відбувається.

 Тепер від мене нічого не залежить. Ні від кого не залежить. Але я відчувала, що відповідальність за все лежить, зокрема, і на моїх плечах. Мене, немов скувала вселенська втома, і не хотілося навіть ворушитися.

"Все буде добре, - шепотіла я. - Все буде добре".

 Я заснула у вітальні, втративши лік часу. Мене розбудили кроки. За широкими стулками дверей, що виходили на терасу, світило сонце. Знову настав день. Розплющивши очі і підвівшись, зрозуміла, що щось змінилося. Але в цьому не було нічого поганого й застережливого.

 Єн... Він був у вітальні.

 Я миттєво підскочила, вставши з дивана, і обернулася.

 Дивний, трохи відсутній, порожній погляд вампіра, мене спочатку насторожив. Єн перебував ніби в прострації, не розуміючи, де він, немов подумки був десь далеко. Не впевнена навіть, що він бачив мене або розумів, що я в кімнаті і стою перед ним.

 І все ж, лише глянувши на вампіра, зрозуміла, що з ним усе гаразд.

 У нас вийшло. Фізично Єн був у порядку.

 У той момент я не могла зрозуміти, що відчуваю: радість, змішану із згасаючими проблисками провини, побоювання і настороженість. Я хотіла підійти до Єна, але зупинилася, згадавши, що він не бажав мене бачити.

 Єн зробив ще кілька кроків і примружився від яскравого світла, що проникало крізь легкі фіранки і скло. Вампір зупинився в нерішучості.

- Зараз день... - промовив він, намагаючись утримати погляд на відчиненому отворі дверей-купе.

 Єн усе ж таки бачив мене. Але в той момент ніби розмовляв сам із собою. Це були думки вголос, і вампір зовсім не чекав відповіді.

- День... - вимовила здавлено.

 Мені здавалося, що його голос я не чула цілу вічність, але він звучав так знайомо.

 Єн посміхнувся. Він перевів на мене погляд. Погляд, що немов запитує, чи правда це.

 Я рішуче вийшла на терасу й опинилася в променях зимового сонця. Єн усе ще мружився, розглядаючи тепер мене. Я простягнула руку, кличучи його підійти до мене. Але він зволікав, потім все-таки підійшов до відчинених дверей і зупинився на межі світла й тіні.

- Як дивно, - промовив Єн трохи хриплуватим голосом.

- Ти скоро звикнеш, - усміхнулася я.

 Єн не вийшов до мене одразу. Він простягнув руку, обережно і з побоюванням знайомлячись із новим для себе світом. Або, точніше сказати, старим, але таким забутим.

 Ніколи не забуду вираз обличчя Єна: розгублений і трохи здивований. Він ніби не довіряв своїм очам, немов не міг повірити, що це не сон. Він дивився на свою руку, точно бачив її вперше.

- Х-х, - посміхнувся Єн, із шумом випустивши з легень повітря. - Це так дивно.

 Вампір підняв сяючі очі. Він не усміхався, затримавши на мені свій глибокий, проникливий погляд. Очі Єна справді були чорними, але зараз не такими темними, як непроглядна ніч.

 Єн зробив кілька кроків і, все ще мружачись від яскравого світла, зупинився поруч зі мною. Вампір повільно простягнув руку й обережно торкнувся моєї щоки. Його пальці не здавалися тепер крижаними. Я не відсторонилася, але, взявши його за руку, прибрала її від свого обличчя.

 Легке розчарування відбилося в очах Єна, і навіть якась холодність прослизнула в усмішці.

- Тобі краще зайти в дім, - промовила, відпустивши його долоню. - Перший час буде важко перебувати на сонці.

- Ти переживаєш? Чи просто хочеш, щоб я пішов?

 Колишній Єн знову повернувся. Від його розгубленості не залишилося й сліду.

- Чому я не можу хвилюватися за тебе? Ти мій друг. Я рада, що з тобою все гаразд. І тобі варто прислухатися до моєї поради. Зимове сонце не настільки активне, але все ж.

 Єн дивився на мене крізь напівприкриті повіки. Він усміхнувся, схилившись до мене.

- Тільки не забувай про те, що щойно сказала.

 Я запитально глянула на вампіра.

- Про те, що хвилюєшся за мене і, що я - твій друг.