18. Що для вампіра не дивно?

 Мої надії згасли вже через добу. Я майже заснула, коли Єн увійшов до моєї кімнати. Він не промовив жодного слова, але я одразу зрозуміла, лише поглянувши на нього: щось сталося. Зрозуміла його погляд, спрямований на мене. Палаючий, але холоднокровно спокійний, пронизливий, що вимагав беззаперечної покори. Цей погляд говорив: пора йти. Це те, про що подумала миттєво. І я не посміла перечити й чинити опір, ніби відчувши реальну небезпеку. Очі Єна подали мені такий сигнал. Не потрібно було нічого говорити. За хвилину я вже була готова.

 Мені не хотілося залишати будинок, яким би порожнім він не здавався. З деякою тривогою я сідала в машину. І добре, що це була машина, а не мотоцикл. У гаражі стояв чорний кросовер, немов чекав свого господаря.

 Єн нічого не пояснював, але цього й не було потрібно. Єдина причина, через яку ми не могли більше залишатися - це тепер не таке вже й таємне місце.

 Потім лише замислилася над тим, що змогла зрозуміти Єна без слів, відчути, чого він хотів від мене. Таке часто відбувалося між Ейденом і мною. Чи був тепер якийсь невидимий зв'язок між мною та Єном? Чи просто причина в наших здібностях? Адже в мене майже не було досвіду близького спілкування з іншими вампірами.

 Крадькома глянула на Єна. Його холоднокровність і впевненість заспокоювали. Я вірила йому. Тепер вірила.

 Я перевела погляд на зовнішнє дзеркало заднього виду, і, дивлячись, як ми стрімко віддаляємося від темного силуету котеджу, лише запитала:

- Про Ейдена нічого не чути?

- Ні.

 Я розчаровано опустила голову. Мені не хотілося розмовляти. Навіть не було бажання стежити за дорогою, немов було все одно, куди Єн мене везе. Але незабаром зрозуміла, що сидіти в цілковитій мовчанці і слухати лише звук мотора важче.

- Куди ми їдемо?

- Трохи прогуляємося.

- Маркус тепер знає, де ми?

- Знає.

- І все ж, куди ми їдемо? Не в аеропорт? Ти обіцяв...

- Ні, не в аеропорт. Туди, де нас і не подумають шукати. Настав час побачити світ, у якому ти живеш.

- Хочеш сказати... - нерішуче почала я, але замовкла.

Єн передумав? Чи це тільки на два обіцяних мені дні, що залишилися?

- Найбезпечніше місце, - промовив Єн, - може опинитися під носом у противника. Ми поїдемо в Нью-Йорк. У ньому легко загубитися. Там багато вампірів, і це один із найбільш густонаселених людьми мегаполісів Північної Америки. Жертва, тікаючи від хижака, не мчить йому назустріч, якщо вона тільки не знає, де він перебуває, і не біжить, сама того не знаючи, в його лапи. Маркус усе ще там.

- Але якщо він думає про це ж? Ти служив Маркусу протягом ста років. Він напевно вивчив тебе. Він має знати тебе, як самого себе.

 Єн посміхнувся.

- Повинен знати. Це ти точно підмітила. Але Маркус не надто переймався, щоб когось вивчати. До того ж рідко коли можна бути впевненим у тому, що знаєш когось, як самого себе, знаєш про нього абсолютно все. Маркуса цікавить лише власна персона.

 Я мовчала, розуміючи, що Єн має рацію. Зрадити в останню мить, відвернутися у скрутний час може той, у кому, здавалося, повністю впевнений. А часом той, від кого нічого не чекаєш, здатний допомогти і врятувати. Можна знати когось майже вічність, але в один прекрасний день зрозуміти, що не знаєш про нього зовсім нічого.

- Маркус не хоче, щоб про тебе знали, - продовжив Єн. - Ніхто, крім винятково вузького кола, не дізнається про експерименти, а особливо про те, що досліди не увінчалися поки що успіхом. Щоб перемогти Маркуса, нам потрібні друзі. І їх часом можна знайти зовсім у несподіваних місцях, потрібно лише знати, чого він або вона хоче. Я знаю потрібних вампірів. Маркус не надто популярний. Є ті, хто ним незадоволений. Потрібно лише знайти до них підхід.

 Я сумнівалася, що це правильне рішення. Не готова була "вийти у світ". Але й покидати зараз країну так само не горіла бажанням.

- Я теж не хочу, щоб про мене знали. Мені вистачило тебе.

Єн посміхнувся, почувши ці слова. А я продовжила:

- Якщо інші вампіри побачать у мені загрозу, якщо зрозуміють, що моя кров може їх вбити, а не наділити моїми здібностями, кожен із них захоче стерти мене з лиця землі. Вони не стануть допомагати мені. Але, якщо...

 Був шанс, що вампіри підуть за мною. Був би шанс, якби вони не вмирали від ін'єкцій з моєю кров'ю.

 Єн глянув на мене.

- Якби вони побачили, що переродження вампірів цілком можливе, - промовила я задумливо, перевівши погляд на Єна. Він відвернувся, зосередившись на дорозі. - Тоді будь-які обіцянки, якими б гарними і неправдоподібними вони не здавалися, були б не порожнім звуком.

 Я продовжувала дивитися на Єна. Він мовчки вів машину. Навряд чи не здогадується, що я хочу цим сказати. У нас немає зараз відповідної кандидатури. Малоймовірно, що Єн напихав ще когось моєю кров'ю.

- Давай спробуємо? - запропонувала я.

- Що?

- Не вдавай, що не зрозумів мене. Перетворити тебе... Або як там...  Давай проведемо апгрейд.