17. Ментор.

 Єн привіз мене в досить приховане від світу місце. Гарний двоповерховий будинок на березі штучного ставку, оточений великим парком серед пагорбів, так далеко від будь-якого населеного пункту, немов загублений, затаївся в гордій самоті. А навколо ні душі.

- Тут нікого немає, - вимовила, щойно ми переступили поріг будинку, і я почала озиратися.

- А хто тобі потрібен ще? - іронічно запитав Єн. 

Я б віддала перевагу присутності хоч кого-небудь. Але вголос промовила:

- Зі сторонніх - ніхто. Але це якось дивно. Ми будемо тут абсолютно самі?

- Самі. Тільки ти і я. Боїшся залишатися зі мною наодинці? Ти вже доросла дівчинка, щоб боятися цього. І ми досить тривалий час тільки вдвох. Я думав, ти вже звикла до мене.

- Я просто запитала, - майже з образою промовила, кинувши на Єна короткий злий погляд.

- Обирай будь-яку кімнату, яка сподобається.

 Я ще раз окинула поглядом простору вітальню. Дорогий дизайнерський інтер'єр переважно у світлих тонах, ідеальний порядок. Але в усьому була якась холодність і порожнеча. Тут ніхто не жив. Складалося враження, що цей будинок узагалі не призначений для того, щоб у ньому жили, або господар щойно в'їхав, не встигнувши обжитися.

- І як довго ми тут пробудемо?

- Зовсім не довго. Не хочу, щоб і цей будинок рознесли. Про нього майже ніхто поки що не знає.

 Ці слова Ена трохи заспокоїли мене. Я не хотіла сидіти на одному місці, зачаївшись, і вичікувати чогось, невідомо чого. Зовсім не довго - мене цілком влаштовувало.

 Я сіла на край дивана.

- І чим будемо займатися? - запитала.

 У вітальні не було полиць із книжками, не було видно навіть телевізора. Тут можна буде померти від нудьги.

- Ми гратимемо в одну дуже цікаву гру, - вимовив загадково Єн.

 Ні його тон, ні його слова не сподобалися мені.

- У яку ще гру? - незадоволено запитала.

- Навчальну. Таку, що розвиває, - промовив Єн, повільно обходячи диван за спинкою.

 Я швидко встала й обернулася до вампіра обличчям. Він задоволено посміхнувся.

- Схоплюєш на льоту.

- Хочеш сказати: "гра" вже почалася?

 Єн зробив невизначений рух головою, немов кажучи: можливо. Його погляд змусив мене хвилюватися.

- Але я не готова.

- Ти завжди маєш бути готова до будь-яких несподіванок. Ніколи не можна розслаблятися повністю, навіть якщо поруч нікого немає. Безтурботність може погубити.

 Єн миттєво кинувся до мене, перемахнувши через диван. Я не встигла ухилитися. Хоч і розуміла підсвідомо, що він щось викине, але до останнього не вірила, що дійсно нападе. 

 Єн перекинув мене на підлогу.

- Ніхто не питатиме, чи готова ти, - вимовив крижаним повчальним тоном вампір, нависнувши наді мною зверху. 

- Я не хочу грати, - злякано пробурмотіла, намагаючись оговтатися від шоку.

 Мені було якось моторошно. Навіщо Єн це робить? Що на нього найшло?

- Ніхто не питатиме, чи хочеш ти.

 Він лякав, моментально перетворившись на того Єна, який переслідував мене.

- Відпусти.

- Ти маєш звільнитися сама, якщо вже дозволила себе зловити. - Вампір схилився до мого вуха. - Ну ж бо.

- Все, досить. Це не смішно, Єн.

- Не смішно. - Він заглянув у мої очі. - Що може бути смішного, коли тебе спіймали?

- Добре, я зрозуміла.

 Я зробила спробу піднятися, але Єн не дозволив, лише міцніше притиснувши мене до підлоги. Переставши чинити опір, приречено видихнула.

- По-моєму, жарт затягнувся, - вимовила, відчуваючи, що починаю злитися.

- Тобі потрібна мотивація?

 Єн знову схилився до мене і майже доторкнувся губами до моєї шиї. Мене немов струмом ударило, коли відчула на своїй шкірі лоскотливий подих вампіра. Випустивши ікла, хотіла загородити в Єна їх, куди дотягнуся, і рвонулася вже, але вампір тієї ж миті відпустив мене, метнувшись убік. Я різко піднялася на ноги, доторкнувшись рукою до своєї шиї, немов дихання Єна й справді залишило на шкірі слід.

 Єн усміхався.

- Розумничка, - задоволено протягнув він.

- Що ти робиш!? - не витримала я.

- Ніколи не варто забувати про небезпеку, - тепер уже суворо вимовив він, немов вичитуючи за необачність і неуважність.   - Ти постійно десь витаєш.

 Готова була його розірвати. Якби він не відпустив мене, точно загородила б у його шию зуби. Витаю?! Він хоч знає, як це: перебувати в повній невідомості, не знати ні де твоя сім'я, ні що з ними? Взагалі нічого?!

- Не гнівайся, - промовив Єн, пом'якшивши свій тон. - З ними все буде гаразд.

 Я здивовано глянула на Єна. Він усе чудово розуміє?