16. Спогади та одкровення.

- Як ти докотився до такого?

 Єн глянув на мене не розуміючи і здивовано.

- Став вампіром, - пояснила я.

 День добігав кінця, мені набридло сидіти без діла і мовчати. Спати теж більше не хотілося: я проспала кілька годин. Мені було нудно. Єдине, чим могла зайнятися, дивитися телевізор або поговорити з Єном. Але чомусь дізнатися щось про Єна, здавалося більш цікавим.

- Мене перетворив на вампіра Маркус, - знехотя відгукнувся він, але все ж із деякою цікавістю глянувши на мене. - 1858 рік. Кіото.

- У Кіото?

 Не знаю, що більше мене здивувало. Час чи місце. 

 Місце: з його зовнішністю це було цілком можливо. Він японець? Це ще більше пробудило в мені цікавість і бажання дізнатися про Єна, про його минуле.

 Час: я все ще не звикла до того, що хтось може прожити так довго.

 Переді мною сиділа людина, точніше, не зовсім звичайна людина, яка народилася майже двісті років тому. Його сучасників уже давно нікого немає в живих. Навіть праправнуки тих людей, яких Єн знав тоді, тепер мають бути старими. Він на власні очі бачив, як одне за одним змінювалося два століття, а потім світ переступив у третє. Це величезна відстань між століттями, незбагненна, і на звичайну людину справляє враження чогось неосяжного і навіть лякаючого. Але, якщо не думати про це, Єн здавався цілком нормальним парубком. Мимоволі згадала, як обізвала його дідусем, і йому це не сподобалося. Тепер мені було навіть якось соромно. 

 Єн знову не відразу відповів. Коли я хотіла вже поставити чергове запитання, вампір заговорив знову.

- У той час у Японії панувала епоха смут - Бакумацу. Маркус, мабуть, один із перших англійців-комерсантів, які з'явилися в Японії після підписання з Великою Британією торгового договору. Я був хітокірі - найманий вбивця. Я служив тим, хто всім серцем бажав почати нову епоху. Мої руки і мій меч забрали десятки життів. Це те, чим займався з шістнадцяти років.

 Я не пам'ятаю ні батька, ні матері. Пам'ятаю лише вчителя. Він опікувався мною років з п'яти-шести. Казав, що мій батько був його другом і загинув в одну з воїн. Розповідав, що моя мати кореянка - кісен із Ханяна. Вона померла під час пологів. Учитель навчив мене всього, зробив своїм наступником.

 Обличчя Єна стало сумним.  Він знову замовк.

 Це було так давно, і, можливо, Єн ніколи не згадував про минуле, про той час, коли був людиною. Але навіть той час покритий мороком. Навряд чи спогади були приємними.

- Якось мені наказали вбити одного англійця. Це мало бути легким завданням, але вперше в житті я з кимось не впорався.  Англієць виявився занадто швидким і сильним. Я не зміг убити його. Перший раз у житті мені не вдалося вбити людину. Він майже вбив мене. Коли я прийшов до тями, нічого не пам'ятав... Але ти й сама знаєш, як це відбувається. - Єн гірко посміхнувся, глянувши на мене. - Коли дізнався, ким став, і ким насправді був Маркус, я не надто засмутився. Я залишився з Маркусом. Моє життя майже не відрізнялося від того, до якого звик. Лише сонячне світло стало для мене смертельно небезпечним. Я пішов за Маркусом і служив йому впродовж понад... ста років. Був його помічником і "правою рукою". Але, врешті-решт, мені це набридло. Я втомився вбивати за наказом. Сто років це занадто довго. Я вже не пам'ятаю всіх облич та імен тих, кого довелося вбити. Люди, вампіри... Тепер я сам собі господар і не виконую нічиїх наказів.

 Єн знову глянув на мене.

- Але я став твоїм воїном, - промовив він, немов і сам не вірив у те, що говорить це.

- Але ти не слухаєш мене.

- Я не стану робити те, що може завдати тобі шкоди. Я захищатиму тебе, але так, як вважатиму за потрібне. Якщо хочеш вижити, ти повинна робити те, що я скажу.

- А як же твої слова про те, що ти не захищаєш те, що тобі не належить?

 Єн усміхнувся.

- Щоб ти належала мені, я повинен зберегти тобі життя. Чи не так?

 Я відвела свій погляд убік. Не очікувала, що Єн буде відвертим зі мною, хоча він завжди був доволі прямолінійним у своїх висловлюваннях.

- Ти пам'ятаєш своє ім'я? - запитала замість відповіді після нетривалої паузи. - Адже Єн - це несправжнє твоє ім'я?

 Єн не відповів мені. Перевівши на нього погляд, зрозуміла, що в цей момент він подумки був десь далеко. Можливо, своїми запитаннями я змусила його згадати набагато більше. Чи хотів він згадувати?

- Хіба тепер це важливо? - несподівано запитав вампір.

- Але ж тобі цікаво було дізнатися моє ім'я.

 Єн уважно подивився на мене і посміхнувся.

- Ямада Такеру, - промовив він із трохи сумним відтінком у голосі. - Мене звали Такеру. До 1867 року. Ми обоє мали виглядати старшими, ніж виглядали, і Маркус залишив Японію, повернувшись до Європи "новою людиною", а разом із ним і я.

- І ти більше не повертався до себе на батьківщину?

 Єн з цікавістю знову глянув на мене.

- Повертався одного разу. Але жити там, через трохи більше ніж сто років, виявилося не так просто. Я був там зовсім чужим і зрозумів, що немає особливо великої різниці...