11. Сонце - мій союзник.

 Навколо стояла тиша. Підходячи до лабораторії, відчувала, як серце неспокійно б'ється. Бідолашна моя крихітка і Чейз. Якщо весь цей час вони просиділи в холодильнику, хлопець міг замерзнути на смерть. А Мелані...

 Але я нікого не знайшла в холодильнику. Кинувшись у будинок, зрозуміла, що і там нікого немає. Сліди боротьби змусили моє серце завмерти в страху.

 Я, вгамовуючи тремтіння, дістала свій телефон, але побачила, що він розбитий і не працює. Щось усередині обірвалося. Я нікому не можу зателефонувати...

 Що тут сталося? І куди подівся Чейз із моєю дитиною?!

 Усе раптом потемніло навколо. Я немов втратила ґрунт під ногами. Але так відчайдушно не хотіла вірити в те, що сталося найстрашніше.

- Ні, ні, - шепотіла, як заклинання. - Ні, Мелані...

 Мені стало важко дихати. Щось здавило сталевим обручем у грудях. 

 Я спробувала взяти себе в руки. Не знала, про що думати. Тут могло статися що завгодно. Крім цих трьох був ще хтось? Або Чейз утік? Але навіщо? Як? На що він сподівався?

 Зробивши глибокий вдих, постаралася зосередитися. Я відчувала, що тут були вампіри. Інші вампіри. Розрізняла запах Ейдена, але це його дім - тут усюди відчувається запах мого чоловіка. Мій, Мелані, Чейза...

 Сторонні запахи змусили моє серце застукати сильніше й тривожніше. Чи був хоч якийсь шанс, що Чейз зміг втекти від вампіра, не кажучи вже про те, що вампір міг бути не один?

 Я ще раз обійшла будинок і всю територію особняка. У гаражі не було другої машини, на якій зазвичай їздила я. Чейз хоч і погано, але навчився водити... Однак, якщо є сліди боротьби, розбиті меблі, навряд чи в нього була можливість виїхати, втікши від вампірів. Або хоча б спробувати.

 Слідів і запаху крові я не помітила.

 Це добре?

 Це означає, що ані Мелані, ані Чейзу не заподіяли шкоди. Принаймні, тут.

 Моє серце стиснулося від болю. Їх могли забрати вампіри. Шукачі разом із дитиною і хлопцем цілком могли виїхати на машині з нашого гаража. Там відчувався сторонній запах інших вампірів. Усі запахи немов змішалися. Мелані була тут. Я відчувала запах Чейза, Ейдена та інших вампірів, свій власний. 

 Мою дочку забрали вампіри... Це єдине, що спадало на думку.

 У мене вирвався здавлений крик відчаю. Від цієї думки мені здавалося, що голова моя вибухне.

 Чому Ейден досі не повернувся? Де він? Може, і з ним щось сталося?

 Я повернулася, немов у тумані, в будинок і безсило опустилася на підлогу у вітальні серед розкиданих і поламаних меблів. Я раптом згубила все. Усіх втратила і не знаю, що з моїм чоловіком, що з нашою дівчинкою. Немов провалилася в порожнечу, застигнувши у вакуумі, відчуваючи лише відчай і біль.

 Але я піднялася на ноги. Мені потрібно поспішати. На машині напередодні світанку вампіри не могли виїхати занадто далеко.

 Куди вони могли відвезти Мелані і Чейза?

 До Єна.

 Куди? Можливо туди, де мене тримали. Принаймні, можна почати пошуки звідти.

 Не знала, що робитиму, як зможу врятувати свою доньку і Чейза, якщо він ще живий, але я знала, що вампіри можуть прямувати до лігва Єна. А якщо вони їдуть туди, отже, зараз мають бути в якомусь укритті по дорозі або недалеко від неї. Їм потрібно десь відсидітися вдень, поки не сяде сонце.

 Сонце - мій союзник. Воно не повинно дати далеко піти непроханим "гостям".

 Тремтячими руками я взялася терзати ноут та інтернет. Мені потрібна була карта. Я знайшла те місце, де жив Єн. Далекувато. Знайшла, де можна було сховатися вдень дорогою туди. Була пара місць. Цілком підходило. Або найближче містечко. Вампіри дійсно могли доїхати й до нього.

 Не гаючи більше ні хвилини, запхнувши в чохол-футляр для вудок меч у піхвах, оскільки носити його з собою відкрито не можна було, я залишила свій дім. Дім, який був тепер порожнім і в якомусь сенсі розтерзаним. Дивлячись, як зачиняються автоматично за мною ковані ворота, мені стало нестерпно важко й сумно. Здавалося, що вже ніколи не повернуся сюди.  Я відчувала, що ці ворота зачиняють для мене можливість повернутися до тихого спокійного родинного затишку й тепла рідного дому. Я знову маю бігти, сподіватися, що Ейден живий, мати надію, що я знайду нашу доньку. Але тепер я не збиралася тікати. Я сама знайду Єна. І нехай він тільки посміє хоч якось нашкодити Мелані...

 Мені не вдалося напасти на слід шукачів Єна. Саме тих, хто побував в нашому домі. Те, що вони виїхали на машині, набагато ускладнювало все, заважало відчути їхній запах. Вампіри, як крізь землю провалилися. Марно намагалася обстежити кожен куточок уздовж Верхнього озера. Але ж це був той напрямок. Можливий напрямок, якщо тільки Єн був зовсім не там, де я припускала.

 У якийсь момент пошкодувала, що не зметикувала перевірити записи з камер. Як же я могла про них забути? Хоча, враховуючи, в якому стані тоді була, не дивно.  

 Про те, щоб повернутися, не могло бути й мови. Та й що б це мені дало?

 Можливо, ті, кого переслідувала, були набагато далі, ніж припускала. Я не знайшла місця, де вони зупинялися, де могли вийти з машини. Зрештою, я кинулася туди, де мене тримали, коли викрали, туди, де мешкав Єн. Це місце мені ніколи не забути.