7. Пайн-Маунтін.

 Я залишала Сент-Луїс із легким серцем. Звичайно ж, ніхто не зрозумів, чому ми з Ейденом одружилися таємно і так раптово, чому так само зненацька вирішили поїхати. Але це не обговорювалося.

 Я була щаслива і намагалася не думати про погане.

 Дорога забрала в нас досить тривалий час. Ми відвідали безліч місць, намагаючись просто відпочити. Я сприймала нашу подорож не як втечу, а як тривалу пригоду. Це був справжній медовий місяць. Щоправда, прогулянки влаштовувалися під місяцем, а вдень ми з Ейденом проводили час у номері готелю, а то й у цілком знятому котеджі. І, мабуть, найдовше ми затрималися на узбережжі Атлантичного океану. Ось, де можна було забути про все. Білосніжні пляжі Флориди, легкий бриз і теплі води Атлантики.

 До речі, поки ми відпочивали, насолоджуючись прибоями, залитими місячним світлом, я не відчувала присутності інших вампірів.  Але, ночі тут були такими короткими, а дні спекотними й сонячними. І лише це засмучувало мене: що зі світанком, ми з Ейденом були змушені усамітнюватися в котеджі.  Але нам зовсім не доводилося нудьгувати.

 Я почувалася добре. Привівши думки до ладу, звикала тепер до свого нового, незнайомого для себе стану і поки що найбільше чомусь переживала, що мій животик ростиме надто швидко. Ейден немов на крилах літав, оточуючи мене турботою й увагою, потураючи моїм примхам і дивацтвам. Мабуть, він був найщасливішим майбутнім батьком.

 Мені не хотілося залишати сонячну Флориду, але рано чи пізно потрібно було їхати. Занадто багато сонця, занадто спекотно. І хоч удень нас рятував кондиціонер, але навколо безліч цікавих очей.

 Літаком ми долетіли до Чикаго, а потім - до Меніаполіса.

 Серед безкрайніх лісів на захід від Верхнього озера на нас чекав розкішний особняк: подібно до неприступної фортеці, немов загублений серед могутнього лісу на березі озера Пайн-Маунтін у низині пагорбів. Саме сюди і віз мене Ейден. Тут мені належало народити нашого малюка.

 Перше, що я зрозуміла, у будинку є люди. Хоча й так знала, що щонайменше три людини бувають в особняку біля озера. Ейден розповідав. Домогосподарка місіс Роуз і садівник містер Брант приїжджають із найближчого містечка Мейпл-Гілла двічі на тиждень.

 Постійний мешканець маєтку - Чейз. Ейден називав його генієм, але якось поблажливо. Колись Ейден допоміг йому, і тепер хлопець немов прилип до вампіра. Та, власне, Чейзу й не було куди йти.

 Нас зустрів Чейз. Кумедно було спостерігати просто за щенячою радістю хлопця. Відчувалося, як він прив'язаний до Ейдена. Настільки має щиру симпатію і любов до вампіра, що це здається навіть дивним.

 Не знаю, чому Чейз сподобався мені. Було в ньому щось таке, що відразу викликало прихильність до себе. Ясні карі очі, відкрита посмішка. У ньому вирувала невгамовна енергія і допитливість. І Чейз зовсім не був схожий на заучку-ботаніка. До речі, він навчався на лікаря. Щоправда, диплом так і не отримав. Через йоржистий характер Чейза відрахували з останнього курсу за сварку з професором. 

 Поява другого персонажа мене, м'яко кажучи, не обрадувала.

 Дівчина вийшла до нас не відразу. Симпатична, темноволоса з трохи неправильними рисами обличчя. Вона критично окинула мене оцінювальним незадоволеним поглядом. За реакцією Ейдена, я зрозуміла, що її тут не повинно бути. І вже точно це була не місіс Роуз.

 Тепер зрозуміло, чому Ейден насупився, щойно ми увійшли в будинок.

- Вона людина? - запитала дівчина, безпардонно уставившись на мене.

 Я відразу впізнала її за голосом. Це вона дзвонила Ейдену.

- Що ти тут робиш? - запитав вампір.

- Тебе не було цілу вічність, - ображено випалила дівчина. - Хто вона?

 Я глянула на Чейза, який усміхався, задоволений чи то цією сценою, чи то чимось іще.

- Мей, - вимовив Ейден. Я перевела погляд на нього. - Мей, це Джо. Джо, це Мей - моя дружина.

- Та годі! - посміхнулася дівчина.

- Привіт, - усміхнулася я.

- Ні... Це ти відповідала по його телефону.

 У Джо був дурнуватий вираз обличчя. Або більше розчарований і вражений. Ейден подобався їй. Можливо, вона навіть закохана в нього. І моя поява була для неї "ударом нижче пояса".

- Відповідала я. Неввічливо було кидати слухавку.

- Я дзвонила не тобі.

- Джо, - зупинив її Ейден.

 Дівчина ще раз зміряла мене поглядом. Вона хотіла ще щось запитати, але, мабуть, передумала. Джо була розчарована і роздратована. Я їй не сподобалася. А коли помітила на моєму безіменному пальці каблучку, зблідла і відвернулася.

 Так, вона закохана в Ейдена. І мені це не сподобалося. Що буде, якщо вона дізнається, що я ношу під серцем його дитину? Чи можна їй довіряти? І чому Ейден ніколи не розповідав про неї?

- Чому вона тут? - запитала я, лежачи на широкому ліжку затишної спальні, роздивляючись стелю. - Це нестерпне дівчисько... Вона... Вона напружує мене.

 Минуло всього кілька годин, після того, як перед самим світанком ми з Ейденом приїхали, але Джо дійсно мене напружувала своєю присутністю. Я відчувала, як вона мене ненавидить. А коли зрозуміла, що я вампір, зненавиділа ще більше, хоч і стала побоюватися.