5. Привіт, Сент-Луїсе.

 Не розумію, що Ейден зробив зі мною, але навіть світ навколо здавався якимось трохи іншим. Люди, які траплялися мені на шляху, що проходили повз, поспішали у своїх справах, не турбували своєю присутністю. Можливо, за весь цей час я звикла до того, що вони сильно відрізняються від мене. Більше не боялася, що можу накинутися на когось, видати себе, заподіяти комусь шкоду. А тому абсолютно спокійно ходила великим торговим центром.  Ейден дав мені банківську картку і можливість користуватися нею без обмеження. Звісно ж, я не збиралася спустошувати магазини, але мені здавалося, що таким не займалася вічність. І йой, як це затягує. Змінивши майже повністю те, що було на мені, не втрималася, щоб не придбати кілька зайвих речей. Навіть прикупила дещо для Ейдена.

 Я отримала чимале задоволення, занурившись у цю метушню.  Уперше мені не хотілося сховатися, і я не уникала людей. Відчувала себе вільною і не побоювалася нічого. Мені не хотілося нікуди бігти і зачаїтися, мене не гнітила невідомість і відчай. Не хотіла думати про погане, і я не думала. Я посміхалася перехожим і продавцям, відчуваючи, що привертаю увагу оточуючих, особливо чоловіків. І ловити їхні захоплені погляди було приємно та кумедно водночас. Ні, я не маніпулювала людьми і не намагалася зачарувати їх: просто була щаслива, посміхаючись їм.

 Це місто не здавалося чужим. Я навіть не звернула особливої уваги на те, що все було знайомим. Знала, що не раз бувала тут, ходила цими вуличками, але це не дивувало мене. Я думала про те, як продемонструю свої покупки Ейдену, хвилюючись тільки, чи сподобається йому те, що для нього купила. Слухала в машині дорогою музику, яка піднімала настрій. Навіть розмірковувала про те, щоб усупереч усьому витягнути Ейдена ввечері куди-небудь. Я хотіла розваг.

 Повертаючись, їхала на автоматі, не надто стежачи за дорогою. Неспокійний дзвінок Ейдена і довга розмова взагалі відволікли мене. Я досі не зарядила свій телефон. У мене залишався телефон Ейдена. Сам же він обзавівся новим телефоном.

- Мей, що сталося? - стривожено запитав Ейден.

 Я замовкла, бо виявила раптом, що приїхала зовсім не до готелю.

 Я... повернулася додому.

 Якимось чином машинально, відволікаючись, приїхала туди, де жила раніше, де мешкала Крістіна Невіл.

 Це була акуратна "багатоповерхівка" дорогого житлового комплексу. Я пам'ятала цей парадний, але так, наче давно тут не була. Відкриття чимало вразило і змусило повернутися в реальність. Почуття ейфорії та безтурботності, як рукою зняло. Тілом пройшло тремтіння, немов мені стало холодно. Я не розуміла, як так сталося, чому я тут опинилася.

- Мей?!

 Голос Ейдена став ще більш стривоженим.

- Я... - протягнула розгублено, розуміючи, що Ейдена слід заспокоїти, адже нічого страшного не сталося. - Я приїхала додому.

 На тому кінці запанувало мовчання.

- Ти згадала... - промовив нарешті Ейден.

- Так. Якось не зовсім стежила, куди їду, розмовляючи з тобою. Я передзвоню.

 Я відключила виклик і вийшла з машини.

 Досить незвично почувалася. Була вражена і трохи схвильована, але боялася гарячково копатися у своїй пам'яті. Було цікаво, що буде далі, і водночас тепер уже трохи байдуже.  Що вже дивно: немов опинилася в одному зі снів, і мої почуття мені не підвладні. Усе мало відбуватися само собою. Я не збиралася ані чинити опір цьому, ані гнатися за спогадами.

 Можливо, просто не знала, що мені це принесе. Щось зміниться? Мені доведеться вибирати? І яка Крістіна Невіл? Відчувала, що вона відрізняється від мене. Я все ще сприймаю і це ім'я, і дівчину, якою була колись, як іншу людину.

 Я засунула руку в кишеню куртки і намацала брелок – маленьке плюшеве ведмежатко з гітарою у лапках. Витягнувши його, почула металевий звук ключів, що вдарилися один об одного.

 Що ж, подивимося.

 Я зайшла в парадний. Не покидало відчуття, що давно тут не була, але мені все знайоме. Охоронця немає на місці. Чомусь мені не здається це дивним. Я знаю, що він часто спить на своєму робочому місці або відлучається.  Містер Арнсон. Це ім'я якось само собою спливло в пам'яті. Я завжди його називала дядечко Арні.

 Добре, що його немає. Я не хотіла з ним зустрічатися.

 Зайшовши в ліфт, швидко натиснула на кнопку. Шостий поверх. Так, шостий поверх. Крістіна Невіл живе або жила тут уже три роки. Натиснути на потрібний поверх вийшло, не роздумуючи, лише раз глянувши на панель із кнопками.

 Поки ліфт піднімався, я точно знала, що побачу, коли він відкриється: високий фікус у глиняному горщику. 

 Стулка дверей ліфта плавно відчинилася, і я справді побачила стіну коридору і старий фікус. Зробивши крок у коридор, розуміла, що мені потрібно повернути ліворуч. Двері прямо. Я дійшла до них у якомусь трохи загальмованому стані й відчуття, що все мені тут знайоме, просто довго була відсутня, не полишало.

 Опустивши погляд на ключі, які стискала в руці, знову глянула на двері.

 Що мене там чекало? Але я знала, що там.

 Квартира зустріла мене тишею. Простора, але затишна... І знову це відчуття довгої відсутності. Навіть не знала, що робити. Я вдома, але не знаю, що робити. Чи можна чіпати речі й узагалі чи можна мені тут перебувати?