2. Що ти таке?

 Прийшовши до тями, зрозуміла, що Єн скрутив мені тоді шию. І це було неприємне відчуття.

 Я лежала на ліжку, і навколо панувала напівтемрява. Поворухнувшись, перевіряючи, чи можу рухатися, чомусь невимовно цьому зраділа. Як усе ж таки добре почуватися живою. Особливо після того, як тебе, власне кажучи, вбили.

 Намагаючись збагнути, де я, зрозуміла, що це місце мені знайоме. Воно було сповнене знайомими запахами. Я тут уже була...

 Наступної миті зрозуміла, що зовсім поруч хтось є.

 Людина.

 І її запах теж мені знайомий.

 Дейн. Це він.

 Піднявшись на ліжку, спираючись на лікті, зустрілася зі здивованим і досить переляканим поглядом. Я відчула, як Дейн здригнувся і напружився. Хлопчисько сидів на стільці біля письмового столу обличчям до мене. Дивився на мене, немов на примару, сам білий як привид із застиглими від шоку очима.

- Що сталося? Чому тут так темно? - запитала, впізнавши кімнату.

 Це спальня Дейна. Ми в нього вдома.

 Хлопчисько чомусь подивився на двері, а потім перевів на мене погляд. Це був дивний погляд. Розчарування, біль, нерозуміння і відгомін страху відбивалися тепер у них. Мені навіть стало моторошно. Я жваво все згадала. Дейн побачив... як я змогла розкидати двох вампірів, та й його самого відштовхнула надто сильно як для звичайної людини, а для дівчини й поготів. До того ж він не міг не бачити, що Єн скрутив мені шию. Люди після такого не приходять до тями, як після звичайної непритомності.

- Хто ти? Що ти таке? - запитав Дейн, і від звуку його голосу в мене стиснулося серце.

 У ньому не було злості чи презирства. Якась безпорадність і розгубленість.

- Хотіла б я знати, - втомлено промовила.

 Повисла пауза. Незручна, але неминуча. Дейн не відповів на моє запитання, що сталося. І я не знала, що сказати, з чого почати.

- З тобою все гаразд? - запинаючись, запитав Дейн.

  Він усе ж таки турбувався. Але боявся. Його запитання немов зняло камінь із душі.

- Так.

 Єн... Я мало не підскочила, сівши. Що сталося? Де він і як ми опинилися тут?

- Так що сталося? Де?..

- Внизу, - відповів Дейн, не давши закінчити запитання, прекрасно розуміючи, про кого питаю.

 У мене все похолоділо всередині. Як внизу?!

- Вони обидва внизу, - додав хлопчисько.

 Я покосилася на двері.

- Ні, не обидва, - заперечила, відчуваючи, що шукач стоїть зараз за дверима.

 Дейн здивовано глянув на мене, але швидко потупив погляд. Звісно ж, я могла відчувати вампірів. Він це знає, тільки ще не звик.

 Двері відчинилися, і в кімнату зайшов шукач. Вампір зупинився біля заштореного вікна. Подивившись на штори, я зрозуміла, що зараз день. Жалюзі були опущені, і через це в кімнаті панувала напівтемрява.

 Шукач охороняв нас. Схоже, Єн вирішив перечекати день у будинку Дейна і наказав стежити за тим, коли я прийду до тями, і не випускати мене з поля зору. І тепер, почувши, що я прокинулася, шукач ні на крок від мене не відійде. Можливо, вампірам байдуже, чи втече Дейн. Але я - інша справа. Це вони замкнені в цьому будинку до настання сутінків. Мені ж денне світло не завадить вислизнути звідси.

 Я посміхнулася про себе, але наступної миті зрозуміла: поки розмірковувала, що до чого, упустила шанс втекти. Перевівши погляд на Дейна, перестала посміхатися. Хлопчисько насторожено уставився на шукача. В очах хлопчини не було вже страху. Мабуть, він звик до присутності вампірів. Я лише відчувала, як Дейн ненавидить цю істоту.

 Мені раптом стало моторошно ще більше. Дейн ненавидить вампірів. Чи буде він ненавидіти і мене?

 Але яка мені різниця? Я намагалася знайти в собі холодну байдужість до людини. Хіба вампірові не має бути все одно, що відчуває і про що думає людина?

 Певно, ні. Бо мені було не все одно. І я більше, ніж будь-коли, відчувала провину перед цим хлопчиськом. Вона була настільки важка, що я відчувала її на своїх плечах, на своїй душі фізично.

 Я повинна все пояснити Дейну.  Шукач заважав своєю присутністю. Стояв як статуя, готовий будь-якої миті накинутися на мене.

 У кімнаті панувала напружена тиша. Похмура і важка.

- Що з тобою сталося? - нарешті, знову запинаючись, запитав хлопець. – Адже він… вбив тебе. Я думав, що ти померла. Але... Як таке можливо?..

 Я опустила очі, не в силах витримати погляду хлопця.

- Ти ж... не...

 Я так і не змогла підняти на нього очі, зізнатися, що обманювала його весь цей час.

- Ти не людина?

 Потрібно було щось відповісти. Я немов підійшла до краю обриву, і в мене єдиний шлях - стрибнути вниз. Але я не можу зробити цього, і повернутися назад теж не можу.

 Я змусила себе поглянути на хлопця. Він дивився на мене прохальними розгубленими очима, які нічого не розуміли. Усе, що сталося, настільки вразило його, що він досі не може отямитися. Це виходить за рамки його розуміння.