6.2.

Міранда

Понеділок, 3.30 ранку, листопад. В селі панувала ніч. То тут, то там сонно кукурікали півні, часом гавкали собаки, але переважно чутно було вітер, що шелестів залишками листя та гнав небом сірі хмари. Між хмар де-не-де визирали проріхи чорного неба з поодинокими зірками. Вуличні ліхтарі в селі вже давно не працювали, тож обриси дороги допомагали розрізнити лише поодиноке світло вікон та іноді ліхтарі над ґанками. Втім Міранда не сильно переймалася відсутністю освітлення, адже добре знала цю дорогу. Дівчину більше турбувала вага сумки (мама трохи перестаралася) та металевий обруч, який було незручно нести.

Міранда прямувала на зупинку автобуса, до якої було близько кілометра. Куталася в куртку від вітру, міркувала, як розмістити в автобусі обруч. Тонкий, металевий, акуратно обмотаний синьою ізострічкою, він був дуже зручним у використанні та зберіганні, але точно не в транспортуванні. Але Міранда твердо вирішила привезти його до гуртожитку, де мала час на можливість ним користуватися. Мама сказала, якщо крутити обруч по годині на день, то це зробить «осину талію». А Міранда таку хотіла. Вдома, через нескінченну роботу, на таке постійно не вистачало часу. В гуртожитку з цим значно легше. Головне — довезти його туди.

Зійшовши з дороги, що вела до центра села, Міранда попрямувала в бік кладовища. Чомусь цю зупинку не дуже любили, хоча вона передувала основній, а мешканці кладовища ніколи нікому не заважали. Принаймні точно не влаштовували галасливих штурмів автобуса, під час яких відтоптують ноги, а сумки й пасажири мають такий вигляд, наче їх жували бегемоти. От і сьогодні навпроти входу до кладовища стояло лише два силуети, хоч далі, в центрі села, напевно, вже зібрався натовп. Міранда подумки помолилася, щоб у попередньому селі набрали небагато пасажирів і їй дісталося сидяче місце. Дуже не хотілося їхати стоячи, тим паче з обручем. Та й досипати зручніше на сидінні.

Здалеку долинув звук двигуна і ось вже з-за повороту вигулькнув старенький  рейсовий ЛАЗ. Зупинився, відкрив двері. Міранда опинилася навпроти задніх, люди, які стояли раніше – напроти передніх. Дівчина підхопила важку сумку (консервація, овочі, речі) й поспіхом заскочила до автобуса. Роззирнулася та помітивши кілька вільних місць в кінці, на підвищенні, радісно вмостилася біля вікна. Сумку поставила в ноги, обруч запхнула між сидіннями та вікном (головне не забути!), дамську сумочку поклала на ноги і полегшено вклавши голову на капюшон, заплющила очі. Можна спати!

Прикинулася вона в Елизаветівці, коли водій збирав оплату за проїзд, а потім вже аж коли автобус проминав фабрику іграшок в Донецьку. Скоро вже й автостанція. Міранда потягнулася, потерла обличчя і з цікавістю завмерла, спостерігаючи, як дівчина на сидінні попереду наносить макіяж. Вона розклала на колінах косметику і діловито наносила пудру, накладала тіні під час того, як автобус гальмував на світлофорах, рушав, а часом і скакав на ямах, бовтаючи пасажирами, як мішком картоплі. Коли незнайомка взялась за туш для вій, Міранда аж затамувала подих, бо це вже мало вигляд професійного фокуса. Незнайомка завмирала рівно за мить до того, як автобус підскакував на якійсь ямі, робила кілька швидких рухів і знову завмирала, роздивляючись себе у маленьке дзеркало, перечікуючи наступні «підскоки», на яких у Міранди часом аж щелепа клацала. Оце так вправність та відданість макіяжу!

В гуртожиток Міранда зайшла о 6.30 ранку. Кинула побіжний погляд на стіл біля ліфтів, куди складали листи і, помітивши знайому трикутну печатку, підійшла ближче. Так і є, знову лист від колишнього з армії. Покрутивши в руках конверт, Міранда, закинула його до сумки та попрямувала до сходів. Ліфти в гуртожитку вмикалися о 7.00. 

Душ, сніданок, швидкі збори, похід на пари. Лекції, семінари, занести заступнику декана малюнки для виставки, зробити ксерокс виданого викладачем завдання, не заснути на лекції Загнітка. З усіх викладачів цей вважався найбільш розумним (кандидат наук у 25), але викладав найнудніше й так невпевнено-заплутано, що то нагадувало «сон рябої кобили». А часом ще й поводився так, наче то не він має проблеми з публічними виступами, а просто в аудиторії зібралося збіговисько імбецилів. На питання зневажливо хмикає, на уточнення взагалі не реагує. Йому б повчитися у Крутової, яка викладала історію. Та  читала лекції так, що аудиторія  часом і дзвінок пропускала, а на семінарах, навіть в потоці повної ахінеї від студентів намагалася виловити дрібки інформації, яку можна зарахувати за відповідь. Міранда була в захваті, коли Крутова викликала Олег (вхідний контроль написано на 5 балів по 100-й системі). Той вийшов з виглядом приреченого, невпевнено прочитав свій ду-уже куценький конспект (дивно, що він його взагалі мав) і застиг кроликом. Крутова скрушно зітхнула, зняла окуляри та задумливо покусуючи їх дужку, почала ставити уточнювальні питання. І так невимушено-майстерно підштовхувала його тими питаннями до правильної відповіді, так уважно дослухалася до відповідей, що дещо розумне їй дійсно вдалося виокремити з того невпевненого бурмотіння! Навіть Олег був в шоці, бо повернувшись за парту ошелешено пробурмотів «Ха, я, виявляється, щось знаю». 

Після пар Яринка пішла до бібліотеки, Даліла поїхала додому в Харцизськ, а Міранда попрямувала до комп’ютерного класу, намагаючись виконати завдання з інформатики. Кожному студенту надавався логін та пароль, під якими можна було увійти в систему та виконувати завдання, з будь-якого комп’ютера в корпусі. І це було добре, бо Міранді явно не вистачило часу на семінарі, щоб розібратися з операційними системи МС-DOS та Total Commander, які вони саме вивчали. Завдання звучало наче не складно, але при спробі його виконати  комп’ютер лаявся на Міранду англійською, а вона на ту лайку могла хіба що очима кліпати.