Розділ 6

Ліза

Ліза зняла з плити маленьку сковорідку з гречкою та підсмаженими сосисками, насипала в тарілку Міранді, повернулася до сина. Почала сипати, але після третьої ложки син вправно висмикнув тарілку.

— Ні-ні-ні, мам, я ж сказав, мені три ложки, — заперечив він.

— Та я ж стільки й насипала, — засмутилася Ліза, намагаючись досипати. Син, під сміх Міранди, підхопив тарілку зі стола й на витягнутій руці відніс ще далі.

—  Ага, але лише тому, що я підготовлений. Я ж знаю, що твоя «ложка», то по суті три, а при їх підрахунку в спробі когось нагодувати, ти раптово абсолютно забуваєш арифметику, — зі сміхом продовжував син маневрувати тарілкою.

— Так, Мірандочко, доведеться тобі доїсти, — повернулася Ліза до онуки та впевнено зсипала їй залишки гречки. Вийшла солідна така гірка. Поведінка сина Лізу трохи розсердила й водночас засмутила. Вона сильно сумнівалася, що його добре годують вдома, де жінка зайнята малою дитиною і плеканням свого невдоволення, тож хотілося скористатися шансом потурбуватися. Але дорослі діти мають своє уявлення про свої потреби, і з кожним роком сперечатися з ними все важче.

— Ба-а… я не подужаю такий еверест, — округлило очі онука.

— Їж-їж, я ж знаю, у тебе там в гуртожитку їсти нічого.

— Та чого нічого? У мене мівіна є, сосиски, картопля, ми готуємо, — спробувала заперечити Міранда.

— Доча, у тебе статус «голодний студент», це без шансів, — веселився вже син.

Міранда зітхнула, проте почала їсти. Апетит у онуки завжди був гарний, цим вона схожа на діда. Той навіть о 3 ночі (перед якимось відрядженням, чи поїздкою) може утоптати пристойну порцію їжі.

Ліза повернулася, поклала сковорідку в мийку та підхопила рушником металеву мисочку, що стояла на плиті. Розлила з неї окріп по двох чашках, де вже були насипані кава з цукром.

— Ба, а чого ти не користуєшся чайником? — з цікавістю спитала Міранда, досить вправно розправляючись з «еверестом».  

— Може тобі подарувати? — долучився син.

— Ой, та стоїть у мене вже два. Мені мисочками зручніше. Та й навіщо кип’ятити цілий чайник, якщо води треба трішки? — відмахнулася Ліза. Дістала з холодильника сир, цукерки, виклала на блюдце, поставила на стіл.

Ліза думала онука порівняє умови гуртожитку та квартири і переїде до них, або принаймні гостюватиме щонеділі, але дитина зовсім не поспішала, ані тікати з гуртожитку, ані зайвий раз «мозолити очі» діду. Хоч він їй візитам радів. Але і її самостійність йому імпонувала.

— Мам, та досить крутитися, сядь посидь з нами, — з посмішкою промовив син, помітивши, що Ліза вже планує взятися за миття посуду. — Не втече та сковорідка. Це лише засохлу гречку зубами не відгризеш, а ти її вже замочила. Зараз підемо — займешся.

— Все-все, сіла, — Ліза з посмішкою присіла на табурет, спостерігаючи, як син та онука їдять.

Син мав втомлений вигляд. Воно й не дивно, робота, маленька дитина, ще й зі здоров’ям  проблеми почалися. Лізу гризли страшні сумніви, що то нова дружина труїть сина, який ніяк не влаштує їй «належне життя». Вона давно помітила, що з сином щось не так, а на роботі порадили з’їздити до «бабки», яка може багато розказати. Ліза довго не наважувалася, але потім тихцем від чоловіка з’їздила. Й тепер мучилася між бажанням забути все почуте і сподіваннями, що замовляння «бабки», допоможуть сину. Хороший він у неї, добрий, завжди намагається допомогти. От тільки власне життя все ніяк не налаштує…

Ліза перевела погляд на онуку, яка розмахуючи виделкою з сосискою, розповідала про своє студентське життя.

Міранда прийшла в гості у п’ятницю ввечері. Принесла на прання постільну білизну, скупалася, поспілкувалася з дідом, у якого в суботу знову були справи на роботі. Ліза думала онука сьогодні спатиме допізна, проте та вже о 9 ранку бадьоренько прискакала на кухню. А тут і син забіг, запропонувавши її забрати в гості, бо його дружила з наймолодшою донькою саме поїхала до батьків.  

Взагалі з початком навчання онуки, вони і з нею, і з сином стали бачитися частіше. Ліза раділа, коли онука забігала. Поспіхом перебирала свої запаси, намагаючись дати їй продуктів, іноді якусь гривню. Міранда не мала звички щось просити, а все запропоноване приймала з щирою вдячністю, незалежно від того, була це консерва, цукерки, рушничок для кухні чи шматок сиров’яленої ковбаси, засохлої в холодильнику до стану каменя. Ліза навіть розгубилася, коли не подумавши запропонувала ту ковбасу, а онука радісно забрала, заявивши, що «о, буде чим зуби зайняти».  

— Я до речі бачив тебе вчора, — сказав син, Міранді. — Коли їхав на роботу зранку. Навіть сигналив. Та де там, гайнули зграйкою через дорогу, навіть не озирнулися.

— Вчора…А-а-а! На Богдана Хмельницького? — округлила очі Міранда. — Я чула, що хтось сигналить, але я на таке не реагую. Я ж не знала, що то ти.

— Та зрозуміло, студенти-юристи — солідні люди, на сигнали скромних «таврій» не реагують, — посміхнувся у вуса син. — Я проїжджав якось повз ваш факультет, там на моїй машині соромно й паркуватися.

— Ну, так. Машин там багато. Наші викладачі жартують, що «ледве знаходять де поставити свої велосипеди між машин студентів». У наших в групі теж є. А одна одногрупниця щодня сама їздить на пари аж з Єнакієво. Не знаю, що у неї за машина, але щось симпатичне, червоненьке. Вона нас з Яринкою якось підвозила пару разів до головного корпуса. А ще у тієї дівчини шикарне почуття гумору. Її прізвище — Підтинна,  і викладачі чомусь регулярно його не можуть правильно прочитати. А вчора, коли інформатик знову «забуксував» на ньому, Галя закотила очі і на всю аудиторію видала «Та Підзаборна, я Підзаборна! Тільки українською». Регіт стояв такий, що навіть методист з деканату питально зазирнула до нас в аудиторію.